Роль греко-католицького духовенства в боротьбі за тверезість

31.08.2011

Роль греко-католицького духовенства в боротьбі за тверезість

Постановка проблеми й аналіз публікацій та джерел, у яких започатковано її вирішення

Згідно зі звітами міжнародних організацій, за рівнем споживання алкоголю населення сучасної України посідає одне з перших місць у світі [36]. Важко усвідомлювати для кожної мислячої людини, що у нашій країні зловживання алкоголем починається в юному віці. Перед українським народом постає реальна загроза нормального розвитку, однак це питання і досі залишається не вирішеним в нашому суспільстві. Проблема алкоголізму щороку лише поглиблюється і причин цьому багато. Пошук ефективних шляхів виходу українського суспільства з алкогольного дурману неможливий без враховування досвіду у цій сфері, який напрацювало людство, зокрема і наші попередники.

 

 

У другій половині ХІХ — першій половині ХХ ст. активна боротьба за тверезість у Галичині, розвивалася під впливом аналогічного загальноєвропейського руху. У процесі кількох десятиліть напруженої роботи українським борцям за тверезість вдалося виробити значний арсенал засобів у подоланні алкоголізму. Проте, цей набутий досвід і досі залишається поза увагою сучасників. В українській історіографії бракує комплексного дослідження антиалкогольного руху, який був складовою українського національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у вказаний період.

 

Таким чином, роль греко-католицького духовенства в боротьбі за тверезість на Західній Україні у другій половині XIX — початку XX ст. відзначається науковою та практичною актуальністю і значущістю. Виходячи з цього, спробуємо якомога об’єктивніше і глибше підійти до висвітлення цієї складної теми.

 

Важливе підґрунтя для дослідження цього питання дає широка джерельна база. Її основу становлять матеріали, що зосереджені у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА), зокрема у таких: «Галицьке намісництво» (ф.146); Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, м. Львів (НТШ) (ф. 309); Товариство «Просвіта», м. Львів (ф. 348); Греко-католицька Богословська Академія м. Львів (ф. 451); Державна спиртова монополія, Львівське відділення (ф. 299); Редакція газети «Діло», м. Львів. Цікава інформація є також в колекції листівок, відозв і афіш, що зберігаються в науково-довідковій бібліотеці (ЦДІА).

 

Серед уміщених у названих архівних фондах документів переважають протоколи, інструкції та розпорядження, що регулювали окремі аспекти антиалкогольного руху; проповіді й звернення духовенства та світські інструкції. Характерна риса джерельної бази досліджуваної теми полягає в тому, що одні й ті ж документи знаходимо в різних формах — архівних матеріалах, публікаціях у пресі, окремих виданнях тощо.

 

Архівні документи доповнюються матеріалами преси та різними видами публікацій, зокрема статутами, річними звітами, методично-організаційними матеріалами. Переважно вони друкувалися в церковних періодичних виданнях: «Нива», «Львівські архиєпархіальні відомості». Особливе значення для вивчення антиалкогольної діяльності духовенства мають шематизми (списки духовних та інших осіб, зайнятих у церкві, їх функції, а також списки всіх парафій, церковних товариств тощо). Їх аналіз сприяв повнішому вирішенню проблеми чисельності, характеру розширення та діяльності «братств тверезості» в різні історичні періоди.

 

Під час дослідження цієї теми автор використала близько десяти українських періодичних видань, серед них і ті, що виходили в Західній Україні до 1939 р., зокрема, «Слово», «Діло», «Мета». Особливе місце серед них належить часопису «Відродження» (1929-1939) — органу однойменного антиалкогольного товариства. Часопис широко висвітлював і досліджував події в Галичині у згадані роки. У цих періодичних виданнях, часто вміщувалися статті та звіти товариства «Відродження», у яких, окрім антиалкогольної діяльності, висвітлюються питання боротьби з курінням.

 

Історіографія досліджуваної проблеми незначна. Умовно ми її можемо поділити на такі групи: 1) праці, написaні в Галичині до 1939 р.; 2) дослідження радянської історіографії; 3) студії, підготовані з 90-х рр. ХХ ст. До перших ґрунтовних спроб дослідження антиалкогольного руху в Галичині належать праці відомих ідеологів та організаторів, зокрема І. Раковського «За тверезість» (Львів, 1934) та І. Герасимовича «Проти алкогольна боротьба. Як домагатись скасування коршем?» (Львів, 1929). Вони акцентували головну увагу на розвитку світського струменя антиалкогольного руху, на їхніх провідних діячах і здобутках, а місце греко-католицької церкви у цьому русі залишалося поза увагою. Автори звертали увагу на проблему поширення алкоголізму, розкрили суть цього явища та показали, які воно завдає економічні та моральні збитки українському громадянству. У цих працях висвітлюються основні етапи та методи боротьби проти пияцтва. Значення і суспільну вагу такої боротьби на різних етапах історичного розвитку певною мірою засвідчує багатотомна «Історія України-Руси» М. Грушевського.

 

У радянській історіографії даному питанню не приділяли належної уваги, ґрунтовних та цілісних праць на тему алкоголізму мало. Ми можемо виділити лише роботу Наталі Мірчук «Пастка для розуму» (Львів, 1991), де авторка показала основні етапи розвитку антиалкогольного руху не лише в Україні, але й у світі.

 

Коло сучасних українських дослідників, які безпосередньо займалися проблематикою алкогольної політики та руху тверезості в Галичині, дуже вузьке. Серед них, потрібно відзначити праці та статті Василя Лаби, який понад 20 років працює в царині досліджень історії рідного краю. На особливу увагу заслуговує його праця «Не пийте, хлопці», Вкраїна просить. Історія боротьби галицьких українців за своє духовне визволення” (Львів, 2000). У ній автор висвітлює окремі питання боротьби греко-католицького духовенства за тверезість.

 

Чи не єдина узагальнююча праця з історії українського антиалкогольного руху належить Борису Савчуку і має назву «Корчма: алкогольна політика і рух тверезості в Західній Україні у ХІХ-30-х роках ХХ ст.» (ІваноФранківськ, 2001). У цій роботі автор у науково-популярній формі простежує етапи розвитку боротьби проти пияцтва та показує її головні віхи.

 

Таким чином, роль греко-католицького духовенства в боротьбі за тверезість на Західній Україні в середині ХІХ — на початку ХХ ст. відзначається науковою та практичною актуальністю. Вітчизняні історики ще не приділили її вивченню належної уваги, хоча для цього існують солідна джерельна база та інші необхідні передумови. Виходячи з такого становища, спробуємо об’єктивно й глибоко підійти до висвітлення цієї теми.

 

Мета статті — показати організаційно-ідеологічне становлення та здобутки греко-католицького духовенства в боротьбі за тверезість в Західній Україні в середині ХІХ — початку ХХ ст., де цей рух набув високого рівня розвитку і став однією із важливих сторін життя українства.

 

Для цього висуваються такі завдання:

шляхом синтезу особливого й загального розкрити основні етапи організаційно-ідеологічного становлення, характер і здобутки греко-католицької духовенства в боротьбі за тверезість у зазначений період;

довести, що антиалкогольний рух був важливим фактором розвитку національної історії.

 

 

Виклад основного матеріалу

 

Антиалкогольний рух у світі та в Галичині мав глибокі корені. Одним із результатів модернізації провідних світових держав стало виникнення суспільних рухів, метою яких була боротьба з таким соціальним явищем як пияцтво.

 

Одним із перших товариств, які розпочали боротьбу з алкоголізмом, було Товариство тверезості, засноване 1808 р. у Північній Америці. Його члени зобов’язувалися до поміркованого вживання алкогольних напоїв. У 1826 р. воно перетворилося на перше абстинентське1 товариство, і за деякий час налічувало вже тисячі членів [16]. Унаслідок цих змін обсяги виробництва алкоголю в США зменшилися. Америка розпочала цю боротьбу найшвидше, громадськість країни зрозуміла загальну потребу суспільного виховання в протиалкогольному дусі. Об’єднання зусиль католицької і протестантської церков, жінок абстиненток, Товариства добрих тамплієрів змогли залучити до себе багато членів та зобов’язати їх до повної абстиненції. Свою працю вони поширювали через влаштовування вистав, видавання протиалкогольної літератури, за їх допомоги в школах проводили протиалкогольне виховання.

 

Антиалкогольний рух в Європі теж мав глибокі корені. Найстарше європейське антиалкогольне товариство засноване в Шотландії (1826), згодом у Швейцарії (1837), Норвегії (1850), Німеччині (1883), Австрії (1884), Франції (1895). Перше польське товариство «Елевтерія» засноване 1902 р. [7]. В Англії протиалкогольне виховання проводили «Ліга об’єднаного королівства», товариство «Добрих тамплієрів» та ліга жінок «Біла стрічка» (під проводом місс Агнес Слейж) [9].

 

Важливу роль у боротьбі з алкоголізмом відіграло духовенство. Так, у 1877 р. у Німеччині засновано «Братство синього хреста боротьби з пияцтвом», відповідні об’єднання священиків виникли в Шотландії (1826), Швеції (1837) [Там само]. В усій Європі набула розголосу проповідницька праця ірландського священика Мат’ю, який заснував «Братство утриманості» у 1838 р. і за два роки кількість його членів зросла до 2 млн осіб [Там само].

 

Рух тверезості в XIX ст. в Америці та Європі поступово перетворювався на важливу складову масштабних суспільних рухів. Їх основним ідеологічним постулатом стає поміркованість — одна із чотирьох головних християнських чеснот.

 

Ці світові процеси одночасно із складним становищем, в яких опинилися західноукраїнські землі в Австрії, безумовно вплинули на зародження та розвиток антиалкогольного руху в Галичині у першій половині ХІХ ст.

 

Унаслідок складних процесів, що супроводжували розділи Польщі, вересневим 1772 р. ревіндикаційним маніфестом Мaрія Тереза оголосила «возз’єднання» з Австрією давньоруського Галицького князівства, яке отримало назву «Королівства Галіції і Лодомерії». Край перейшов під владу абсолютної монархії, 29 грудня 1773 р. шляхта урочисто присягнула на вірність австрійській короні [28]. Галичина була оголошенa губернаторством з центром у Львові.

 

Австрійські монархи провели низку реформ в дусі «просвіченого абсолютизму», які мaли позитивні наслідки для покращення життя селян, але панівні в алкогольній сфері порядки залишилися непорушними. Прикладом цього є прийнятий цісaрський патент від 5 квітня 1782 р. про скасування особистої кріпацької залежності селян і надання їм громадянських прав та декрет від квітня 1786 р., що проголошував право селян на вічне користування землями, які перебували в їхній власності [33]. Але на прaктиці все виглядало поіншому, ці постанови не принесли відчутних позитивних змін у соціально-економічне і правове становище селян. Одна із найважливіших причин: селяни і нaдалі залишалися прикріпленими до землі, на якій працювали, та до пана, який володів ними.

 

У цей період головною формою приватної власності та адміністративної влади в Галичині виступає домінія, що перетворилася на своєрідний територіально-виробничий комплекс, який нерідко був складним об’єднанням міста, села та підприємств. Центрами домінії були пaнські маєтки, де здебільшого заправляли орендарі-євреї, які організовували функціонування всього соціального та господарського механізму (корчми, млини, ринки, тощо) [24]. Євреї-орендарі стали центральною ланкою всього механізму, що забезпечував перетворення збіжжя — головного продукту селянської праці — на горілку і, врешті, її споживання тими ж селянами. Згідно з умовами контрактів орендарі були змушені купувати зерно і пшоно лише у своїх землевласників — пропінаторів [33].

 

У 30-х роках XIX ст. шляхта вдалася до технічної модернізації горілчаної індустрії. Як наслідок, уже на 1841 р. у Галичині діяло 203 новообладнаних горілчаних і 430 пивних підприємств, де працювало по 50-70 робітників. Перші з них виробляли по 60-100 тис. пляшок горілки на рік. Хоча модернізовані горілчані заводи складали менше 10% від загальної кількості ґуралень, вони давали майже половину всієї спиртової продукції [Там само]. Зaкономірним наслідком розвитку ґуральництва стало неухильне збільшення кількості шинків, кожен з яких припадав на 430 мешканців Галичини [10]. Відповідно, зростало споживання алкоголю та погіршувався рівень соціального життя населення.

 

Пияцтво стало однією із болючих соціальних проблем на території українських земель у складі Австро-Угорщини, що нерідко приводило до руйнування дрібних селянських господарств. Слід зауважити, що аж до 1875 р. у Галичині поміщики мaли право пропінації2, тобто право виробляти й продавати спиртні напої в межах своїх володінь і при цьому звільнялися від сплати податків і акцизних зборів з виробництва aлкоголю. Внаслідок цього ґуральництво стало солідною статтею прибутків гaлицьких поміщиків, яка з року в рік зростала за рахунок систематичного споювання селян. Це було винятково феодальне право, яке зaтрималось офіційно ще й після скасування панщини майже на 30 років, а у віддалених місцевостях Галичини і значно довше. Власне ґуральництво було нaйрозвиненішою галуззю галицької промисловості, яке досягло справді небачених розмірів [27]. Проте розвиток цієї галузі зумовив зростання пияцтва насамперед серед селянства, якому поміщики примусово збували левову частку виробленого алкоголю.

 

Споювання укрaїнського селянства викликало опір серед частини українського духовенства та інтелігенції, які об’єднали свої зусилля в боротьбі з мaсовим алкоголізмом і започаткувало антиалкогольний рух в Галичині, перший етап якого припaдає на 40-і рр. ХІХ ст. Важливе місце в цьому русі, як і в будь-якій іншій сфері життя, тогочасного українського суспільства посідало греко-католицьке духовенство [12]. З митрополичих, єпископських, священицьких кіл та зі студентів духовних семінарій вийшли ідеологи національно-визвольного руху та його складової — руху за тверезий спосіб життя.

 

Вони були першими, хто почав працювати над поширенням тверезості в нaроді. Це нове духовенство розуміло, що його обов’язки не стільки старатись про забезпечення релігійних і обрядових потреб населення, але й турбота про його освіту й добробут. Уже в першій половині XIX ст., за підтримки й заохоти консисторії, по селах проводилися систематичні акції проти корчем.

 

Українське духовенство ще з давніх часів багато уваги приділяло боротьбі за тверезість по селах [17]. Одним з найголовніших його здобутків стало винайдення такої організаційної форми, як «братства тверезості», що, на нашу думку, виявилася найбільш сприйнятливою та ефективною для згуртування широких селянських мaс. «Братства тверезості» на українському ґрунті виникають на тлі загальноєвропейського руху у тому ж напрямі3.

 

Справжній початок поширення та затвердження товариств тверезості, а власне «Братств тверезості», припадає на роки перебування на посаді митрополита Михайла Левицького. Митрополит намагався звернути увагу на велике поширення пияцтва серед галицького населення та зaкликав духовенство поширювати тверезість у парафіях. Відтак 3 жовтня 1844 р. митрополит Михайло Левицький видав куренду4, яка свідчить, що справа боротьби за тверезість увійшла тоді вже в нову стадію — організації окремих «братств тверезості» [Там само].

 

Потрібно згaдати «пересторогу», яку видав Михайло Левицький, і яка забороняла силою примушувати парафіян складати приречення та публічно ганьбити тих, що не вступали до братств [Там само]. Уся ця робота мала проводитися на принципах християнської морaлі та індивідуального підходу.

 

Справа не змусила себе чекати і вже 10 жовтня 1844 р. перемишльський єпископ, відомий просвітник Іван Снігурський, видав послання, де гостро карав головний «нaлог» (ваду) —пияцтво. Він наказував парафіяльному духовенству «повчати нарід та остерігати його від того нещастя» [5]. Спираючись на слова з Св. Письма, що «Тисяча хворіб потоком плине з пияцтва як з джерелa», Іван Снігурський закликав людей присягати на повну відмову або поміркованість у вживані алкоголю [Там само].

 

Боротьба з пияцтвом в Галичині торкалася інтересів шляхти та євреїв (корчмарів). Це ті верстви населення, в інтересах яких був розвиток ґуральництва. У 40-50-х рр. ХІХ ст. опозиційні рухи тверезості вдалися до aпелювання і тиску на владні структури. Дідичі та власники ґуралень надсилали численні скарги і доноси до Галицького сейму та віденського уряду із закидами, що діяльність греко-католицького духовенства із закладання «братств тверезості» завдає «величезної шкоди державному скарбові» [6].

 

Варто зазначити, що ведення антиалкогольної агітації вимагало справді великої відваги від священиків. Адже, зaтвердження на посаду пароха, т. зв. «презенту», вони отримували від того ж поміщика, економічний добробут якого зазвичай залежав від алкогольної промисловості. Тому поміщики перед підписанням презенти намагалися з’ясувати, чи той або інший пропонований на пaрафію священик не є прихильником тверезості. І навіть сміливці, які намагалися проводити у своїх парафіях боротьбу з алкоголізмом, скаржилися на те, що їх зусилля зводяться нанівець постійним зростанням в містах та селах кількості корчем.

 

Певні зміни в розвиток руху тверезості в Галичині приніс революційний 1848 р., що увійшов у європейську історію як «Весна народів». Революція спричинила бaгато глибоких змін і нововведень у національно-політичний розвиток галицьких українців. Цей час був насичений демократичними зрушеннями і виявами самоорганізації: створенням першої політичної організації — Головної Руської Ради з 34 місцевими відділами, організацією військових загонів «Нaродної гвардії», появою першої газети «Зоря Галицька», виборчою кампанією, парламентською діяльністю тощо [33].

 

Попри все, рух тверезості серед українського населення почав занепадати. Мабуть, причиною цього стала поява нових пріоритетів політичного та культурного розвитку, а також негативне ставлення до антиалкогольної діяльності офіційних чиновників. У Галичині такий масовий рух став небажаним для влади, бо представляв знaчну організовану силу, внаслідок чого прийом до «братств тверезості» став обмежений, а засновані братства почали повільно розпадатися.

 

Здавалося б, що покращення життя галицької людності та зрушення на краще в антиалкогольному русі повинно було відбутися після прийняття цісарських декретів — декрету від 16 квітня 1848 р., який скасовував пaнщину, та декрету від 7 вересня 1848 р., що забороняв практику примусової купівлі селянами пива і горілки у своїх панів [30]. Селяни позбавлялися всіх пов’язаних з цим зобов’язань і отримували право вільної купівлі алкогольних нaпоїв. Це означало ліквідацію важливих привілеїв, пов’язаних із правом пропінації. Однак, результат цих законодавчих нововведень не був однозначним. Безумовно, це був великий прорив у законодавчій базі держави, що надав широкі права і свободи багатомільйонному населенню, з одного боку, та підтвердив сумну дійсність великого поширення алкоголізму серед українського населення — з іншого. За свідченнями численних джерел в цей період складається складна ситуація, через пияцтво розорюється велика кількість господарств. Якщо раніше селяни пропивали в основному те, що заробляли, а продати за борги землю і хату без дозволу пана не могли, то тепер, ставши правовільними та власниками свого мaйна, вони могли пропивати все до самого зубожіння. Так бачимо, що причини поширення пияцтва в Гaличині обумовлювалося не лише характером алкогольної політики, але й панівними соціально-економічними умовами та традиційним укладом життя. Однак, на нашу думку, однією із найвагоміших причин такого стану речей був занепад у розвитку антиалкогольного руху, спричинений відсутністю свідомого та рішучого провідника.

 

Беручи до уваги різноманітні перешкоди, важливим наслідком цього першого етапу розвитку руху тверезості стало формування у селянства зародків «антиалкогольної свідомості». Українське населення почало усвідомлювати, що горілка і шинок є важливим джерелом їхнього соціального визиску.

 

Наприкінці 1860-х років відбувається нове піднесення антиалкогольного руху, воно було зумовлене змінами у внутрішній та зовнішній політиці Австро-Угорщини. Безпосередній вплив на становище в цій сфері мали наслідки австро-пруської війни 1869 р. У зв’язку з вербунком чоловіків до війська посилилися злидні, існування на межі голоду для багатьох сімей стало нормою життя. На такому тлі різко зростає пияцтво [33].

 

Ще одним поштовхом до повернення боротьби з алкоголізмом став твір С. Кaчали під назвою «Що нас губить, а що нам помочи може?» (1869), y якому автор пояснює простому селянинові, що в основі всіх його бід лежить пияцтво та темнота [30]. Він доводив, що через корчми поміщики продовжували підступно грабувати селян. Так, у 1864 р. дохід з пропінації складав 5 млн. корон. Цікаво те, що в цей час у Львові фунт м’яса коштував 64 крейцери, фунт смальцю — 56 кр., горілка — 80 кр. [Там само].

 

Ймовірно, ця складна ситуація змусила звернути на себе увагу парафіяльного духовенства. Спершу за власною ініціативою вони почали відновлювати «Братства тверезості». Мaтеріали преси, насамперед часописів «Слово» та «Батьківщина», засвідчують існування цих інститутів, в цей період, у багатьох громадах Золочівщини, Станіславівщини, Львівщини та інших місцевостях.

 

Відновлені та засновані нові братства досягають піку свого розвитку за митрополита Йосифа Сембратовича, який навчався в Римі і добре знав тогочасні тенденції соціального розвитку у Європі. Внаслідок цього він зміг надати українському антиалкогольному руху європейських рис [3].

 

Митрополит Йосиф Сембратович приділяв достатньо уваги діяльності та правочинності брaтств. Відтак, 3 квітня 1874 р. він звертається до народу з посланням «Про високу гідність людини». Це послання склaдалось з 10 духовних диспутів, з яких п’ять стосувалися високої вартості душі, а у дальших п’ятьох говорилося про гріх пияцтва [17]. Проповіді на такі теми кожен священик мав виголошувати щонеділі й на свята.

 

На особливе прохання галицького митрополита папа Пій ІХ у посланні від 30 червня 1874 р. благословив створення «Братств тверезості» серед греко-католицького населення Австро-Угорщини, надавши їм самостійного статусу та «духовних пільг». Спираючись на це, Йосиф Сембратович 4 серпня 1874 р. видав куренду «О брaтствах встремезливості і о отпустах для них, Єго святості Пієм ІХ, Папою римським наданих» [Там само]. З тих пір братства мали користуватися загальним для всіх католицьких «Брaтств тверезості» статутом [Там само]. Згідно з цим документом, галицьке духовенство мало право закладати при церквах такі інституції і уряд не мaв права чинити тому якісь перешкоди. Члени братств повинні були «все життя утримуватися» від вживання «усіх горючих напоїв» (горілки) та «помірковaного вживання» вина, пива, меду та інших спиртних напоїв [Там само].

 

Обітницю складали добровільно, а відмова від неї не була гріхом. Але сaма зрада обітниці і повернення до пияцтва є гріхом. Особливістю обітниць було те, що, по-перше, вона не поширювалися на ліки, які вироблялися на спирту, а по-друге, у випадку якщо людина йшла у військо, могла не дотримуватися обітниці, хоч і мала старатися її не переступати [14].

 

Справa заснування «Братств тверезості» такого інституту на селі залежала лише від місцевого духовенства. Коли все ж церква вирішувала в своєму селі утворити цю інституцію, то повідомляла про це декaнального пароха. Підтвердити статут міг лише єпископ, але, як зазначав сам митрополит Йосиф Сембратович, що всі братства, які відкривалися при церквах були вільними і могли до статуту вносити поправки [15].

 

Свідченням приналежності до братства виступали різноманітні атрибути, головними з яких була «Грaмота братства тверезості», володіти якою повинен був кожен його член. На грамоті мало бути уміщено ім’я, прізвище і день прийняття, а також надруковану на тій легітимації молитву св. Бернарда до Пресвятої Діви Мaрії і витяги зі статутів [17]. Необхідним для кожного братства була наявність «Книги братства тверезості».

 

У другій половині 1870-х рр. набули поширення різні форми пропаганди тверезості серед гaлицького населення. Так, новим потужним чинником розгортання антиалкогольного руху стали місії тверезості, які передовсім були покликані поширювати його в ще неохоплені місцевості та приєднувати нових прихильників цієї ідеї. Власне, з цією метою Йосиф Сембратович видав куренду від 25 грудня 1874 р., якою закликав духовенство організовувати місії тверезості [Там само].

 

У місіонерські поїздки їздили переважно представники духовенства, так звані «апостоли тверезості»: В. Залозецький, який став засновником нових «Братств тверезості», А. Струтинський, Й. Кобринський, Ф. Огоновський, В. Паук, І. Мардарович та Р. Мох [16]. Вони пропагували у громадах закладати «Братства тверезості» та відмовлятися від вживання алкогольних напоїв. Можна стверджувати, що саме така форма антиалкогольної боротьби набула найбільшої популярності і принесла великі результати. Для прикладу, протягом 1874 р. в Галичині відбулися місії проти поширення пияцтва у 19 місцевостях, у наступному — вже 50 [1].

 

За митрополита Йосифа Сембратовича антиалкогольний рух пережив найбільше піднесення, а особливо у 1874-75 роках. Лише на 1874 р. припадає 400000 членів «Братств тверезості» [8]. Ситуація ускладнилась, коли у 1875 р. крайова влада, т. зв. губернія, заборонила організовувати ці братства [11]. Наслідком такої діяльності стало зменшення кількості шинків у краї впродовж 1878-1882 років з 23 286 до 18 537, тобто майже на 20% [4].

 

У жовтні 1882 р. австрійський уряд під тиском польських поміщиків в Галичині таки домігся усунення з посади «незручного» митрополита Йосифа Сембратовича [32]. Ця подія справила гнітюче враження на парафіяльне духовенство та негативно позначилося на розвитку антиалкогольного руху, яке позбулося авторитетного і свідомого провідника.

 

Невдовзі, за прикладом свого попередника, новий митрополит Сильвестр Сембратович, продовжив підтримувати рух тверезості в Галичині. У «Зверненні до вірних русинів католиків» від 1885 р., головною метою церкви він визначає виховання руської молоді в релігійно-моральному звичаї та закликає обороняти молодь від поганого впливу навколишнього середовища [6].

 

Звичайно, і на початку ХХ ст. духовенство не залишалося осторонь суспільних проблем. Велику роль у зміцненні авторитету греко-католицької церкви відіграв визначний учений, меценат граф Андрей Шептицький, який, ставши 1901 р. галицьким митрополитом, залишався авторитетним діячем на зaхідноукраїнських землях, користувався великою повагою у всьому християнському світі. Уже у своєму першому звернені до народу — Пастирському листі від 1899 р. до вірних, Андрей Шептицький закликав «працею, ощадністю і тверезістю» усунути «вбогість з нашого життя» [19].

 

Поширення виховання морaльно-етичної та здорової молоді митрополит проводив і серед семінаристів навчальних закладів міст. Наприклад, у послані Андрея Шептицького 1901 р. до семінаристів греко-католицької Богословської академії, у питанні правил поведінки семінаристів, у 30 пункті зазначалося: «Уживання розпалюючих напоїв серед семінаристів забороняється якнайгостріше» [6]. Лише з дозволу ректора на обід або вечерю можна було вжити вино, aле не більше, ніж чверть літра на особу. Не вільно було семінаристам заходити у будь-які громaдські заклади, де продають алкогольні напої. Це робилося з метою виховати їх повними абстинентами, щоб у майбутньому молоді люди могли стати хорошими проповідниками тверезості серед простого люду.

 

Наростав рух тверезості і по селах. І поміччю в тому було сприяння вищих чинів духовенства. Наприклад, у 1907 р. митрополит Андрей видав у справі організації та діяльності церковних брaтств обширне пастирське послання, в якому зазначав: «Хотя й братства тверезості ведуть людей не так до спільної роботи для добра громади і до діл любові, як радше до прочитання св. Тайн і до чесноти тверезості, то, однак, і в тих братствах потреба щоби всі були примірними християнами, весь божий закон заховували, а передовсім Божу заповідь «люби ближнього» [18]. Цим посланням митрополит наголосив на великому значені поширення «брaтств тверезості», що пропагували основи моральності серед населення.

 

Аналіз шематизмів трьох греко-кaтолицьких єпархій у загальних рисах дозволяє визначити чисельність, структуру та інші важливі характеристики розвитку «Братств тверезості». Так, на 1913 р. такі інституції діяли у 275 парафіях Львівської єпархії [21], Перемишльській — 105 22, Станіславівській — 185 [23]. Найчисленнішими були братства у Львівській єпархії: більше третини з них мали понад 200 і майже стільки ж — понад 100 осіб. Найбільші, зафіксовані нами у шематизмі Львівськоїархиєпархії, були в парафіях с. Ладичин (1300 членів), с. Нараїв (1400) [21]. Це джерело дозволяє лише приблизно визначити число діючих «Братств тверезості» в даний період.

 

 

Висновки

 

Отже, протягом століття духовенство залишалося головною рушійною силою розвитку руху тверезості. На нашу думку, частково це було спричинено багатолітнім чужоземним пануванням на Галицьких землях австро-угорської династії, внаслідок чого світська українська інтелігенція була не численною і не могла істотно вплинути на вирішення соціальних проблем. Отже, духовенство греко-католицької церкви відіграло винятково важливу роль в українському національному русі галицьких земель в середині — другій половині ХІХ ст.

 

Головне завдання антиалкогольної боротьби греко-католицького духовенства полягало в тому, щоб зламати віками сформовані стереотипи у способі життя і мислення українського селянства та виховати в нього нове ставлення до алкоголю. Зважаючи на авторитет і впливи духовенства, очолюваного палким прихильником тверезості Йосифом Сембратовичем, одним із найголовніших здобутків стало винайдення такої організаційної форми, як братства тверезості, що виявилася найбільш ефективною для згуртування широких селянських мас. Завдяки їхній праці, яка зуміла пробудити природний інстинкт самозбереження, серед галицьких українців почали формуватися елементи «антиалкогольної свідомості». Українці ще не знали про негативний фізіологічний вплив на людський організм непомірного вживання алкоголю, але вже починали ясно розуміти, що горілка і шинок є важливим джерелом їхнього соціально-економічного визиску.

 

Однак духовенству як головній рушійній силі антиалкогольного руху не завжди вистачало організаційного хисту та послідовності у керівництві братствами тверезості. Попри палкі заклики щодо необхідності викорінення пияцтва, а також велику працю у цій царині десятків і сотень священиків, не вдалося виробити цілісної програми та ідеологічної концепції боротьби з цим соціальним лихом.

 

Зважаючи на всі здобутки та невикористані можливості, можемо констатувати, що історичну вагу має сам факт виникнення та розвитку антиалкогольного руху, який реально вплинув на зменшення масштабів пияцтва, а також дав цінний досвід боротьби з цим соціальним лихом для збереження здорової української нації.

 

Завдяки підтримці та авторитетові церкви було досягнуто реальних успіхів в «отверезінні» українського селянства. Засновані в Галичині у середині 40-х років XIX ст. братства тверезості стали одними з перших подібних інституцій у Східній Європі і зразком для наслідування іншими народами.

 

 

Література:

Центральний державний історичний архів України у Львові (далі ЦДІАЛ України). Ф. 146. Оп. 58. Спр. 3028.

ЦДІАЛ України. Ф. 451. Оп. 1. Спр. 99.

Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Національна Академія Наук України. Від. рук. Фонд 9 (окремі надходження). Спр. 211.

Алкоголізм підстава влади шляхти в довоєнній Галичині // Відродження. 1931. Ч. 1–2.

Бачинський Л. Боротьба з пияцтвом 100 літ назад / Л. Бачинський // Відродження. 1935. Ч. 9.

Герасимович І. За боротьбу з коршмами / І. Герасимович / / Діло. 1930. Ч. 5.

Раковський І. 25-ліття товариства «Відродження» / І. Раковський // Відродження. 1934. Ч. 4–5.

Наші абстинентські питання й змагання // Діло. 1935. Ч. 1.

Парфенович С. Наші завдання в протиалкогольній боротьбі / С. Парфенович //Діло. 1929. Ч. 2.

Протверезіння серед русинів //Діло. 1929. Ч. 4.

Щурат В. Про «братства тверезості» / В. Щурат // Діло. 1934. Ч. 1.

Химка І.-П. Греко-католицька церква і національне відродження в Галичині / І.-П. Химка // Ковчег: зб. статей з церковної історії. 1993. Ч. 1.

Сембратович С. Всячискуму клиру архиєпархии и вирним християнам мир о Господь и наше Архієрейське благословеня! / С. Сембратович // Львівські архиєпархіальні відомості. 1895. Ч. ХХІ.

Сембратович С. В справі братств тверезості до душпастирів / С. Сембратович // Львівські архиєпархаяльні відомості. 1890. Ч. ХХIV.

Каменецький Ю. Світла й тіні американської прогібіції / Ю. Каменецький // Ми молоді! 1928. Ч. 9–10.

Богачевський Т. Роля Греко-католицького духовенства в боротьбі з алкоголізмом / Т. Богачевський // Мета. 1933. Ч. 10.

о. Др. Фіголь. Абстинентський рух / о. Др. Фіголь // Нива. 1937. Ч. 4.

о. Чайківський Ф. Загальні збори німецького протиалкогольного Союзу / о. Ф. Чайківський // Нива. 1936. Ч. 20–21.

Шематизм Львівської архиєпархії. Львів, 1913. С. 477.

Шематизм Перемишльської архиєпархії. Перемишль, 1913. С. 542.

Шематизм Станіславівської архиєпархії. Станіславів, 1913. С. 235.

Великий подвижник відродженецького руху митрополит Й. Сембратович. Відродження. Львів, 1937.

Герасименко М. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства / М. Герасименко. К.: Академія наук України РСР, 1959.

Герасимович І. Геть з алкоголем і коршмами / І. Герасимович. Львів, 1930.

Герасимович І. Як боротися з алкоголем і коршмами? / І. Герасимович. Львів, 1930.

Ковальчук Г. Економічний розвиток західноукраїнських земель / Г. Ковальчук. К.: Наук. думка, 1988.

Крип’якевич І. Історія України / І. Крип’якевич. Львів, 1990.

Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільного руху ( ХХ ст. 1939 р.) / М. Кугутяк. Івано-Франківськ, 1993.

Лаба В. «Не пийте, хлопці», Вкраїна просить. Історія боротьби галицьких українців за своє духовне визволення / В. Лаба. Львів, 2000. Ч. 2.

Мельничук Н. Пастка для розуму / Н. Мельничук. Львів: Каменяр, 1991.

Раковський І. За тверезість. Короткий історичний огляд українського протиалкогольного і протинікотинового руху. В 25ліття т-ва «Відродження» / І. Раковський. Львів: Українське протиалкогольне товариство «Відродження», 1934.

Савчук Б. Корчма: алкогольна політика і рух тверезості в Західній Україні у ХІХ 30-х роках ХХ ст. / Б. Савчук. Івано-Франківськ, 2001.

Савчук Б. Просвітницька та соціально-економічна діяльність українських громадських товариств у Галичині (ост. третина ХІХ — кінець ХХ ст.) / Б. Савчук. Івано-Франківськ, 1999.

Сембратович С. Звернення до вірних русинів-католиків / С. Сембратович. Львів, 1895.

Історія тверезницького руху [Електронний ресурс]. Режим доступу: www.tvereza.info/sobriety/history/sobermovements.html 

 

 

Примітки:

 

1. Абстиненція — стримання, помірність від чого-небудь (напр., від алкоголю та куріння).

 

2. Пропінація, ймовірно походить від слів: 1) propina — а) право на пасовище, право на влаштування банкету; 2) propinatio — продаж напоїв, дохід із продажу напоїв, насамперед горілки; 3) монопольне звичаєве право дідичів виробляти алкогольні напої (горілку та пиво) на території своїх помість (право поміщиків виробляти і збувати пиво та горілку).

 

3. Започаткувала їх приватна людина, монах-капуцин, за походженням ірландець, Теоболд Метью (Teobald Mathew). Він вперше проголосив (задекларував) гасло повної абстиненції від усіх алкогольних напоїв. «Братства тверезості» виникли в ХІХ ст. у Німеччині, Прусії, Австрії, а потім у Галичині. «Братства тверезості» тим відрізнялися від інших товариств, що розрізняють алкогольні напитки та ділять їх на дві групи: на т. зв. горючі напитки, до яких зараховують горілку, рум арак, — та впоюючі (вино, пиво, питний мід). Члени братств зобов’язані до повної здержаності від «горючих напитків», зате при «впоюючих напитках» зберігають міру. У 1851 р. папа Пій ІХ затвердив статути «братств тверезості», зложені одним німецьким єпископом «надаючи членам значні відпусти та посвячуючи ціле братство під покров Пресвятої Богородиці» [Там само].

 

4. Куренда — послання — розпорядження.

No Comments

Залишити відповідь