Історія Боротьби УГКЦ проти пияцтва

17.03.2009

Церква завжди боролася проти пияцтва. Ця боротьба веде своє коріння ще з Київської Русі. Проти пияцтва перестерігав своїх дітей князь Володимир Мономах (Лжі бережися, і п’янства і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло).

Правила, укладені духовенством, рекомендували пити алкогольні напої не більше трьох чарок. В “Слові св.Василія” було зазначено, що четверта чарка “от неприязни”, а сьома чарка “богопрогнівительна, Духа сьвятого оскорбительна, ангел отгонительна, бісов возвеселительна”. Пияцтво на Україні стало дуже поширюватиися в часи Речі Посполитої. Воно служило джерелом збагачення панів, даючи їм 40-50% прибутку з їхніх маєтків. У пияцтві частина знедоленого народу шукала втіхи у вільний час, поринала у нього, щоб забутися, заховатися від дійсності. З часом горілка отруювала свідомість людини і непереборно кликала до себе. Людина ставала пияком, у якого була лише одна мета в житті– випити. Лихої пам’яті російська цариця Катерина ІІ влучно зауважила, що “п’яним народом легше керувати”, а один з її міністрів додав: “горілка– найкращий оплот проти заняття політикою”.

 

В другій половині ХVІІІ ст першу спробу організації боротьби з пияцтвом в Галичині зробив львівський єпископ Йосиф Шумлянський. У 1687 році була видана книга його повчань та інструкцій для священиків “Метрика альбо реєстр для порядку церкви”. У ній понад 10 сторінок відведено для висвітлення шкідливості пияцтва. “Піянство – мати й корень всему злу” – повчав єпископ. Вимагаючи тверезого життя насамперед від священиків, він наказував їм всіляко боротися з пияцтвом серед селян. “..Жеби ся не упивали, пильно того наказуйте, честні отці, своїх парохіянів.., а упорствуючих обличайте перед всіми, да й прочії страх імуть“.

Через 100 років, 5 жовтня 1787 року, появився короткий обіжний лист до духовенства з канцелярії львівського єпископа Петра Білянського: “Донесено нам, що в деяких парафіях є звичай приносити до церкви горілку і ставити її на престіл поруч з хлібом при парастасах. Цей звичай як невластивий і шкідливий суворо забороняємо. Вашим превелебностям якнайпильніший доручаємо нагляд, щоб не тільки горілки, але й будь-яких інших напоїв до церков не носили”.

Стихійні прояви боротьби за тверезість мали місце в нашому краї, мабуть, з давніх часів, але важко зібрати окремі факти в єдину канву. Відомо, що 1744 року селяни села Головецько зробили нічний напад на корчму. В результаті до судової відповідальності було притягнуто 19 осіб. Громада села Улично в 1749 році вигнала з корчми орендаря і пробувала її спалити. При цьому вона припинила виконувати двірські повинності. В різні роки були спалені корчми в селах Домбровиця, Морозовичі, Дорожів (2 рази), Ваневичі, Лукавиця. А вже на початку ХІХ ст почалася хвиля антиалкогольного руху в світі. У 1808 році виникли перші товариства тверезості в Англії та в Північній Америці. Славну сторінку в історію руху вписали тоді жінки. Під час масових жіночих походів вони нищили корчми та інші подібні заклади. Поступово цей рух наближався через Західну Європу до Галичини.

Адже пияцтво до краю розкладало людську мораль. У зв’язку з все частішими пограбуваннями церков, весною 1834 року львівська консисторія наказувала парохам подбати про нічну варту навколо них (як цього вимагав урядовий указ 15 квітня 1815 року). В 1836 році крайовий уряд звернув увагу церкви на зростання кількості нешлюбних дітей та збільшення розпусти між селянами.

Щоб не допустити стихійності руху тверезості і тримати його під контролем, генерал-губернатор “князівства Галичини і Лодомерії” 23 вересня 1844 року віддав розпорядження про створення товариств тверезості при всіх парафіяльних церквах. Духовенство зобов’язувалося цією постановою до проведення роз’яснювальної роботи серед населення і всіх тих, що давали присяги тверезості, мало записувати у спеціальні “Золоті книги тверезості”.

Тому 3 жовтня 1844 року галицький митрополит Михайло Левицький (1774-1858) звернувся з відповідним циркулярним листом (обіжником) до своїх священиків. У циркулярному листі ч.3887/138 німецькою та польською мовами духовенство отримало детальні інструкції про те, як засновувати товариства тверезості та вести книги тверезості. 10 жовтня з антиалкогольною проповіддю звернувся до своїх вірних перемишльський єпископ Іван Снігурський. А 8 листопада було опубліковане звернення до населення перемишльського римо-католицького єпископа Франциска Захар’ясевича. У ньому були дані інструкції сільським священикам про порядок ведення антиалкогольної агітації серед населення.

Для пияцтва немає нічого святого, ..готуйтесь до бою проти спільного ворога людства” – повчав єпископ. Того ж року були віддруковані присяги-молитви, які вручалися членам “Братств тверезості”, і кожен на них ставив свій підпис.
Вступаючі до “Братства тверезості (або стриманості)”, давали коротку присягу: “Я, (своє ім’я й прізвище), перед Богом, Матір’ю Богородицею і святим Ангелом-хоронителем урочисто постановляю у вживанні алкогольних напоїв за Божою допомогою уникати пияцтва, тільки дотримуватись належної міри і до того згідно моїх сил залучати інших“.

11 листопада 1844 року в селі Старуня Богородчанського деканату духовенство, зібране зі всього деканату, утворило “Братство воздержності (стриманості)”, склавши присягу перед зібраними своїми парафіянами. 12 листопада така ж подія відбулася у місті Станіславові.

Про розмах руху свідчать хоча б такі цифри: у Перемишльській діецезії на початку 1848 року було понад 272 тисячі членів “Братств тверезості” серед 698 тисяч греко-католицького населення. (Це 39% українського населення!). Серед цих членів тільки 2 тисячі знову повернулися до пияцтва, зламавши присяги. Тобто це один із 140 осіб. Можна вважати, що подібні співвідношення були характерними і для інших місцевостей Галичини.

21 січня 1848 року митрополит М.Левицький узагальнив досвід боротьби з пияцтвом і звернувся до духовенства з новим закликом посилити цю боротьбу. Адже священики зіткнулися з масовим опором виробників корчмарів і подекуди стали опускати руки. Митрополит закликав священиків до мужності і дальшої праці.

Після придушення революції в Австрії наступив поступовий спад руху тверезості в Галичині і засновані “братства” почали повільно розпадатися. Письменник та публіцист Михайло Павлик писав, що лише одне з них, засноване 1845 року в селі Чернява (зараз Мостиського району на Львівщині), збереглося до середини 1880-х років. Але навіть в умовах спаду антиалкогольної боротьби, у 1851 році урядова віденська газета “Вісник” мусила відзначити ту велику шкоду, якої зазнавала Галичина від пияцтва: “Ми пересвідчені, що у нас більше вдовиць і сиріт, більше калік і недужих, більше самовбивців і шалених зробило пияцтво, як де-інде громадянська війна або інша смертоносна язва“.

Цікаво, що за горілку деякі темні селяни дозволяли з себе знущатися. В Галичині в день свого національного свята Пурім (Аман) євреї наймали міцного парубка, який у синагозі грав роль Амана (Гамана), вавілонського чиновника, який в Біблії зображений ворогом євреїв. Коли рабин згадував ім’я Амана, то єврейська молодь намагалася зробити йому боляче: плювала, щипала, копала, била і т.п. В селі Сушно (на Радехівщині) весною 1881 року за обіцяний могорич грав роль Амана Теодор Пікула. Та так догрався, що в синагозі йому відбили печінку і викликаний лікар не зміг допомогти. З розпачу Пікула перерізав собі вени і через день помер, про що повідомила одна з львівських газет. Але такі випадки були непоодинокі. Тому й приказка про ті часи залишилася: “Били, як Гамана”.

Отец Лев Трещаківський з Городка, посол до сейму, в липні 1861 року офіційно звертався до керівників галицького сейму з проханням посилити боротьбу з пияцтвом і забезпечити дотримання законів, які регулювали торгівлю алкогольними напоями. Його запит був опублікований в газеті. Наступного року він через газету закликав священиків засновувати в Галичині (особливо в гірських районах) товариства тверезості (“як може це робити священик в Ірландії, то чому не може наш”).

На заклик духовної та світської інтелігенції поступово почали відновлюватися “Братства тверезості”. У 1870 році в селі Комарники (тепер Турківського району на Львівщині) був відновлений запис у “Золоту книгу тверезості” тих, хто відрікався від вживання горілки до кінця життя. У 1872 році таке “Братство” виникло в селі Жуличі на Золочівщині. На початку 1873 року порвало з пияцтвом село Вільшаниця біля міста Тлумач. Того ж року повернулися до тверезості села Бубнище, Побереже, Сілець та Пасічна на сучасній Івано-Франківщині. Громада Побережа вирішила повністю бойкотувати корчми. Громадська рада Пасічної, в якій на 700 осіб населення припадало 7 корчм, вирішила штрафувати на 15 ринських тих селян, які б посміли появитися в корчмі після 10 години вечора, або в неділю чи в свято. 24 лютого 1874 року постановила дотримуватися стриманості у вживанні горілки громада села Велдіж (тепер Шевченкове) біля Долини. Незабаром таку ж постанову ухвалила громада села Милівці теперішнього Чортківського району. Братства тверезості масово заводилися всюди.

Рух за тверезість був підтриманий керівниками церкви. 3 квітня 1874 року звернувся до населення з посланням “Про високу гідність людини” митрополит Йосиф Сембратович (1821-1900), у якому нещадно засуджував пияцтво як гріх, яким людина губить свою гідність, губить себе духовно і фізично. Цього ж місяця він звернувся до папи Пія ІХ з проханням про надання “Братствам тверезості” духовних пільг. Папа посланням від 30 червня 1874 року надав такі пільги. Після цього Й.Сембратович 4 серпня закликав духовенство до заснування “Братств тверезості (або стриманості)”. Зокрема, він наказав заборонити дітям відвідувати корчми та танці в них, “щоб мерзості цієї на очі не бачили і гнилих і лайливих слів п’яниць щоб не чули“. Священикам було наказано читати та пояснювати селянам положення про “Братства тверезості” і закликати їх до складання присяг про відречення від горілки.

Ситуація в країні справді була невтішною. Виступаючи в галицькому сеймі 24 травня 1875 року, посол Ковальський відзначив, що “є багато таких громад, де немає і 500 душ, а є біля 10 корчм“.

Для більшого ефекту антиалкогольної пропаганди митрополича консисторія ще 29 жовтня 1874 року дозволила проводити у Львівській архиєпархії духовні місії проти пияцтва. Організовувати місії було доручено парохові села Дорогів о.Василю Залозецькому. Ці місії, що проводилися, як правило, під час релігійних свят на протязі 2-3 днів, являли собою багатотисячні (по 5-12 тисяч) зібрання селян. На місії прибували до 20, а інколи й до 40 священиків з цілої околиці, які виголошували довгі та палкі проповіді проти пияцтва. Супроводжувалися ці місії символічними похоронами горілки та встановленням пам’ятних хрестів тверезості. Спеціально для такої події відлиті чавунні хрести продавав по 30 ринських львівський купець Михайло Димет (той самий, що вперше привіз до Львова “Кобзар” Т.Шевченка).

У 1874 році в Галичині відбувалися місії проти пияцтва у 19 місцевостях, у наступному – вже більш як в 50, в основному на Тернопільщині та Станіславщині. При організації та проведенні цих місій справжньої слави “апостолів тверезості” заслужили численними палкими проповідями перед селянами отці Василь Залозецький, Ілля Мардарович, Филимон Огоновський, Йосип Кобринський, Йосип Могильницький, Володимир Паук, Антін Струтинський. Найбільш відомим “апостолом” став о.Рудольф Мох – громадський діяч, поет, один із засновників товариства “Галицько-руська матиця”, учасник першого собору руських учених у Львові 1848 року.

У травні 1875 року галицький сейм мусив прийняти закон проти пияцтва, за яким затриманих у громадських місцях пияків дозволялося карати штрафом 5 ринських або арештом до 3 днів. При повторному затриманні пияка на протязі 3 місяців кара зростала в 3 рази. Аналогічні кари були визначені для шинкарів за продаж горілки особам у нетверезому стані та підліткам до 12 років. За споювання неповнолітніх (до 16 років) теж була визначена кара до 15 ринських. Шинкарям також було заборонено продавати горілку поза корчмою.

Потрібно зазначити, що в некролозі, опублікованому після смерті Й.Сембратовича у церковному виданні “Богословський вісник”, зазначено, що він мав “велетенські заслуги на полі усунення язви пияцтва, що страшно морально і матеріально розоряла наше селянство. Боротьбі з цим злом він присвятив всі свої сили і працю, а його діяльність в цій сфері поклала наріжний камінь нинішнього руху на полі заснування народних читалень, ширення просвіти і економічного відродження нашого народу”.

Хоч хвиля руху тверезості до кінця 1870-х років пішла на спад, у 1886 році в Галичині було до 1000 “Братств тверезості”.

Справі боротьби з пияцтвом надавав великої ваги і наступний митрополит Сильвестр Сембратович. Його послання до духовенства про Братства тверезості було опубліковане 1889 року. Весною 1895 року митрополит С.Сембратович закликав духовенство систематизувати Братства тверезості згідно статуту, який був затверджений папою римським для Перемишльської римо-католицької єпархії. При цьому закликав духовенство активізувати роботу цих Братств. В своєму посланні попереджав, “най всі вистерігаються пити повторительно і взаїмно, як то говорять, на здоровлє один другого, і оден другому за напій платити; той недобрий звичай треба уникати і старатися єго усторонити. А особливо треба такоє гощенє при так званих “оказіях”, хрестинах, вінчаніях і похоронах кілько лиш мож обмежати. Також ті, котрі потребують робітників, най не годяться з ними і не дають їм горівки або інших подібних напоїв і ще навіть пару раз на день; через що власне бідні люди, потребуючі зарібку для свого удержаня, привикають до тих небезпечних напоїв і потому легко себе і родини свої гублять…”.

Великим поборником пияцтва був митрополит Андрей Шептицький. На початку ХХ ст він звернувся з пастирським листом до гуцулів, в якому по-батьківському картав їх за пияцтво: “Аж лячно, кілько то корчем у вас на Гуцульщині! Часом одна біля одної стоять рядом, так що подумав би хтось, що се не християнське село. А здається, що в неодному селі більше корчем можна побачити, ніж хрестів. З корчем розходяться по селі усякі беззаконня. З них іде до кожного християнина покуса, що тягне до гріха. У коршмі виучуються люди пиянства, тої страшної хороби по наших селах. Там люди тратять на пиянство здоровля та й гріш. Кілько то людей через коршму навіки згинуло. Кілько то людей завела коршма на дочасну погибель, а відтак і на вічну. Хто буває підхмелений або й п’яний, то в його життю легко знайдуться проклони, сварня, а часом бійка. Не обійдеться і без блудства (нечистоти), а до того перестане пияк бути чесним християнином. Бідні ті діти, що їхні батьки п’яні. Якщо вам миле ваше життя, якщо вам мила свята земля, що вас носить, якщо вам миле щастя дітей, оминайте здалека корчм”.

1–2 лютого 1909 року у Львові відбувся перший український освітньо-господарський конгрес, на якому були виголошені 4 антиалкогольні доповіді. З ними виступили письменник і адвокат Андрій Чайковський, Іван Раковський, о.Теодозій Лежогубський та студент Володимир Держирука. Доповіді викликали зацікавлення в духовної та світської інтелігенції.

Перед першою світовою війною тверезого способу життя дотримувалася значна частина галицького населення. У 1914 році “Братства тверезості” були в 11 з 15 парафій Бережанського деканату та в 9 з 15 парафій Бібрецького деканату. У Бережанському деканаті у “Братствах” було 2367 членів. Крім того, у “Братствах Найсвятіших Тайн” у цьому деканаті було 1440 членів. Разом в організовану боротьбу проти пияцтва було включено майже 14% греко-католицького населення деканату. Подібні співвідношення були і в цінших місцях. Церква не випускала процес боротьби з пияцтвом зі свого поля зору. Ще 18 лютого 1914 року митрополичий ординаріат звернувся із закликом до священиків засновувати Братства тверезості в тих місцевостях, де їх ще не було, та впорядковувати їхню діяльність.

Війна розхитала моральні норми, але церква вчасно це помітила. 25 липня 1917 року митрополичий ординаріят звернувся до вірних із закликом дотримуватися тверезості, моральності та ощадності, нагадавши при цьому слова з св.Письма “п’яниці царства Божого не наслідують”.

У 1927 році о.Леонтій Куницький, парох церкви св.Юра у Львові,  опублікував книжку “Вітер від моря”, де прямо закликав українців починати боротьбу за відродження власної держави з відмови від вживання алкогольних напоїв та тютюну. Вважаю доцільним навести тут розлогу цитату з його праці.

Приглядаючись до жидів, їх моралі і цілей у відношенню до “ґоїв”, я прийшов до переконання, що вони покоряються тільки розумній силі, тільки пануючим націям. Для поневолених вони є першими, без милости катами, торговцями живим людським товаром. Жида “ґой” не візьме ні серцем, ні самим абстрактним розумом, тільки розумною силою! Пора би нам то вже знати і з цього знання витягнути консеквенції. Пора й нам відкинути безсилий сентимент і інтернаціональне чоловіколюбство, а почати розумно любити себе і собі почати творити добро! То буде доперва мірою чоловіколюбства, любови, яку будуть люди цінити.

Що ж торкається жидів, то нам, українцям, треба їм доказати, що вони лиш тоді будуть могти жити між нами, коли вони не будуть іти проти нас і перестануть бути п’явками та глитаями, які тягнуть із нас соки. Щоби жидів в цім переконати, треба нам мати силу, велику силу, і моральну, і матеріальну. Для цього треба одначе мати гріш і на книжку, і на торгівлю, і на продукцію, і на консумпцію, ще й на аґітацію!

Наче й бачу, як 99 відсотків шановних читачів, прочитавши ці висновки, здвигне раменами, ще й подумає: “Фантазія, фантазія!”. Гарно-б воно було, якщо б так було, але звідкіля взяти на це гріш, коли гріш є в жидів, а вони не дадуть самі нам зброї проти себе?

Ніхто цього від жидів і не вимагає, але ми можемо самі від себе вимагати, щоби ми не давали їм цієї зброї. А ми самі марнуємо багато, багато гроша, віддаючи, ніким не примушені, добровільно у руки жидів, чи взагалі у руки наших ворогів. Це є гріш, який ми видаємо на алкоголь і тютюн, якого фабрикація і продаж находиться, за дуже і дуже малими винятками, в руках поляків і жидів! Ніхто з українського народу, ані як витворці, ані як купці, не заробляє на своє життя чи в користь українського народу ні з тютюну, ні з алкоголю. На це ми мусимо віддати в чужі руки на нашому полі зароблений, власний гріш, якого нам особливо тепер і так бракує на найконечніші особисті, чи народні життєві потреби. Дуже, але то дуже від’ємною стороною цього, для нас впрост шкідливого видатку, є ще й це, що гріш, нами виданий і на нас зароблений, не то що не приносить нам ніякої користи, ні не вертається до нас, але він звертається проти нас. Бо раз цей гріш знайшовся в руках ворогів, він стає зброєю ворогів проти нас.

Цю думку я кинув був вже тому кілька літ. Вона одначе не прийнялася, бо війна занадто розбила людські нерви, так що вони не були в силі відразу зірвати з тютюном, чи з алкоголем. Коли ж і найшлося кількадесять подиву гідних одиниць, які перестали зовсім курити і пити, то це не мало ширшого, національного значіння, бо ці одиниці, зискавши на здоровлю і на грошах, взяли цілий зиск для себе!

Щоби ж ця стриманість стала загальнонаціональною, та й щоби принесла народови користь, я знову підношу цей клич, хоч у зміненім трохи виді.

З вогню і диму будуймо нашу незалежність!

А будуймо ось як! Хто не може цілком стриматися від куріння, нехай обмежить його, і замість одну таку пачку викурити у двох днях, нехай її викурює у чотирьох днях. В цей спосіб заощаджений гріш, нехай одначе кожний віддасть на народні ціли.

Приклад. Хто викурював одну малу пачку тютюну у двох днях, нехай він її викурює у чотирьох днях. Це заощадить йому від двох до десятьох золотих місячно. Думаю, що у нас ще не вмерла ідейність! Коли ж цей гріш не заощаджений йшов добровільно в руки ворогів, то в ідейних людей він повинен піти добровільно на свої національні цілі.

Тепер пригляньмося алкоголеві. Кілько зайвих чарок горілки чи склянок пива, меду чи вина ми випиваємо в гостині на ярмарку, чи при сто інших нагодах?

Приклад. В одному повіті на 70000 українців випиває що місяця 25000 людей по одній чарці горілки і по одній склянці пива найменше. Одна чарка горілки коштує, наприклад, 20 сотиків. 25000×20 = 500000. 500000 сотиків, це є 5000 золотих, які ми викидаємо за поріг на нашу власну шкоду. Те саме й з тютюном. Я умисно подаю малі суми, в дійсності вони далеко вищі. Але й ці малі суми повинні нас вже вразити і пройняти болем за нашу марнотратність.

Адже одна-одинока зайва чарка горілки, випита тільки раз у місяць українцями, які тепер знаходяться під Польщею, виносить після мого рахунку місячно 50000 зол. П’ятдесят тисяч золотих! Річно одна лиш чарка горілки менше випита дасть нам на наші національні цілі 600000 зол. Шістсот тисяч золотих! Це гріш! А той гріш ми можемо добути без ніяких зусиль чи жертв.

До цього треба крихіточки доброї і сильнішої волі. Чи ж ми її виказали дотепер?

Щоби той гріш не став причиною сварок між нами, і щоби в цій збірці гроша взяв участь увесь народ, підношу клич, щоби цей гріш призначити на загальнонаціональні цілі.

Приклад. Є українське село, яке не має ні своєї церкви зі своїм священиком, ні своєї школи зі своїм учителем, ні своєї читальні, ні “Сокола”, ні кооперативи. Зате має це село костел з польським священиком, польську школу з учителем-поляком, жидівські чи польські два-три склепики, коваля-поляка і жидівську корчму. Те село на перший погляд призначене на загибель! А в цім селі є призначених на винародовлення, скажімо, 500 українців. Тих 500 українців видає на горілку і на тютюн найменше 500 зол місячно.

У це село заблукав випадково “Новий час” з отсим кличем. Збирається гурток ідейних хлопців чи дівчат і починають творити сотні під кличем: “Витриваймо! З вогню і диму відбудуймо Вітчину!”. Вони ходять від хати до хати, читають це письмо, агітують і збирають дві сотні людей, які збирають що місяця 200 зол від тих чоловіків і жінок, які або менше п’ють чи курять, або за те, що вони, щасливі, не п’ють і не курять. З вогню і диму збереться річно в цьому бідному селі 2400 зол. А за 2100 зол вже можна в однім селі щось зробити: поставити чи ввести в життя те, що є найконечніше у дану хвилину для порятунку цього села!

Я в цім рахунку беру знову той найменший податок, який ми зовсім непотрібно та легкодушно і марнотратно видавали дотепер на удержання ворогів.

Тепер почисліть! На Україні під Польщею є 6000 сіл. Цих 6000 сіл збирає на свої загальнонаціональні потреби в році найменше чотирнадцять мільйонів чотириста тисяч золотих.

От! Скільки то грошей можна зібрати з вогню і диму! От! Скільки добра може дати хоча трошечки добра і сильна воля! Тому мій клич: “Витривати! З вогню й диму відбудуймо вітчину”!

А щоби гріш не був притикою до сварки, то предкладаю думку, щоби цей гріш не йшов на партійно-політичні ціли, а на загальнонаціональні потреби, передусім даної місцевости. Провідником сотні має бути цей, хто дав почин до збірки і її перевів. Йому до помочі і контролі вибирає сотня ще двох делегатів, які відповідають за гріш і за збірку. На що має бути гріш обернений, це рішають сотні голосуванням. Більшість голосів зобов’язує цілу сотню.

Цю думку піддало мені море! Вітер від моря приніс мені цю думку, щоби прогнати з серця біль на вид, що під синьо-жовтим стягом розкошують чужі люди, а ми, властиві власники цього стягу, – ходимо під ним рабами, невільними рабами і жебручими співаками”.
Отець О.Бучацький весною 1929 року писав в церковному журналі “Нива” у статті “Протиалькоголічний рух і духовенство”: “80% злочинів буває через вживання алькогольних напитків; на 100 самогубств буває 41% алькоголіків,… кожне українське село видає на алькоголь 40000 зол в рік. За гроші, витрачені щорічно українцями на алькоголь можна купити 20000 моргів поля”. Його заклик був почутий церковною владою і на початку лютого 1930 року вийшла відозва, підписана митрополитом А.Шептицьким та всіма єпископами спільно з керівниками українських культурно-освітніх установ. Ця відозва була опублікована майже в усіх українських газетах. Ось її текст, який не тратить своєї актуальності і зараз:

Український народе!

Український Єпископат, центральні культурно-освітні, економічні та гуманітарні інституції звертаються оцим до Тебе в дуже важливій справі.

Чи не бачиш, як паношиться п’янство між усіма верствами нашого громадянства і нищить родинне життя, основу суспільності?

Чи не бачиш, як тисячі наших братів і сестер через п’янство попадають в розпуку і нужду?

Чи не чуєш щодня про злочини, убійства, крадежі та розбої, яких допускаються старі й молоді напідпитку?

Чи не знаєш, що батьки п’яниці приводять на світ тупоумних дітей, ідіотів, епілептиків, сухітників або із вродженим нахилом до злочинів?

Чи не бачиш, якого страшного національного злочину допускаються всі верстви нашого громадянства, без ріжниці стану і полу, видаючи річно півмільярда золотих на алкогольні напитки, тоді як в цілому краї панує безробіття й недостаток, а наші культурні, освітні, економічні та гуманітарні установи нидіють із недостачі матеріальних засобів?

Український народе!

Найвищий час схаменутися та глянути у вічі сумній дійсності. Треба вже раз пізнати цю невмолиму правду, що сила одиниці та всього народу лежить у тверезости, що коли хочемо діждатися кращої будуччини, то мусимо виповісти безпощадну боротьбу алкогольним напиткам і їх розсадникам– корчмам.

У тій ціли проголошуємо цього року, як і кожного, місяць лютий місяцем боротьби з алкоголем та корчмами.

Нехай кожен почне від самого себе! Зречімся вживати цієї страшної отрути та перестаньмо силувати до неї других!

Відвикаймо від пагубних пияцьких звичок!

Виховуймо нашу молодь, будуччину нашого народу, в повній повздержливості від алкоголю!

Вчімся вживати нешкідливі безалкогольні напитки!

Нехай у кожній громаді відбудеться плебісцит проти корчми!

Не відкривайте при вашій кооперативі дрібного продажу пляшкового пива, бо воно нарівні з горілкою є отрутою та причиною деморалізації!

Нехай не буде у нас ні одного Братства, Читальні, Сокола, Лугу, Кружка “Рідної школи” чи якого іншого культурно-освітнього товариства, яке не відбуло би в місяці лютому щонайменше одних сходин, присвячених боротьбі з алкоголізмом!

Вступаймо масово в члени українського протиалкогольного товариства “Відродження” і засновуймо в кожній громаді кружки та філії Товариства, в яких згуртувалися б усі громадяни і громадянки, що словом та добрим прикладом хочуть поширити тверезість!

Не словом, а прикладом докажімо, що ми є живим великим народом, що хоче кращої будуччини та вміє до неї змагати!“.

В листопаді 1934 року церква розпорядженням №11490/АВ наказувала всім парохам належно вшанувати цього року 100-річчя антиалкогольного руху в Галичині. В усіх церквах мали бути виголошені антиалкогольні та антинікотинові проповіді. В неділю, 25 листопада, мав бути проведений збір коштів для потреб антиалкогольної боротьби. В цьому місяці парохи мали виступити з відповідними лекціями перед своїми парафіянами (або організувати такі виступи). Наказано було відновити діяльність Братств тверезості, розгорнути в церковній пресі відповідну пропаганду та налагодити співпрацю з товариством “Відродження”.

В статті “Абстинентський рух в насвітленню католицької Церкви”, опублікованій о.д-ром В.Фіголем в церковному журналі «Нива» у 1937 році, було зазначено, “що найважнійше, то пиянство позбавляє людину її основної прикмети, розумного ділання, знижує її до міри звірят, затирає в людині Божий образ і подобу. А Церква якраз те останнє хоче в людині можливо високо піднести, відновити, воскресити в повнім його блеску”. Подібних статей в “Ниві” появлялося більше.

В період перебування українських земель у складі СРСР про якусь організовану церквою боротьбу з пияцтвом не було мови, бо сама УГКЦ була загнана в підпілля. Але навіть в атеїстичному та розпияченому СРСР, який приніс в Галичину страшну вакханалію алкоголізму, ініціюючи радість народних мас з нагоди «звільнення від панів», А.Шептицький у 1940 році зазначив у посланні до вірних: «Пияцтво підкопує родинне щастя, стається нещастям для дітей, а нераз переходить до них тяжкими, страшними недугами. Пияцтво підкопує всі дочасні добра. Пияк марнує все: жінку, дітей спроваджує на жебраків. Пияцтво відбирає добру славу у людей. Хто шанує пияка? Хто числиться з його думкою? Хто з нього не сміється? Хто ним не гордить? Бо чи може бути більший нерозум, як власним поступованням робити себе подібним до нерозумних звірят». Це був відвертий протест справжнього пастиря проти знищення його народу.

Нарешті, коли алкоголізм у назалежній Україні набрав страхітливих розмірів, у лютому 2002 року в церковній газеті “Арка” (ч.2/2002), яка виходить у Львові, появилося “Звернення Єпископів Києво-Галицької Митрополії Української Греко-Католицької Церкви до вірних і всіх людей доброї волі з приводу надмірного вживання алкогольних напоїв”. Від імені єпископів підписав його кардинал Любомир Гузар. Зайняло воно цілу сторінку газетної площі і було досить аргументоване цифрами. “Смертність серед дітей, батьки яких є алкоголіками, в 5 разів вища, а 60% розумової відсталості викликає алкоголізм батьків. Тривалість життя алкоголіків скорочується в середньому на 20 років. В Україні є 688000 алкоголіків за даними МОЗ”. Автори звернення запропонували для оздоровлення нашої нації заборонити рекламу спиртних напоїв у засобах масової інформації та вести суворий контроль за дотриманням закону про заборону продажу спиртних напоїв неповнолітнім. Там теж було зазначено, що церква має намір на рівні парафій відновити давню традицію товариств тверезості. Це був важливий сигнал для вірних і церкви.

Рекомендована література з цієї проблеми:

  • Герасимович Іван. Як боротися з алькоголем і коршмами. –Львів, 1930.
  • Зберегти свободу. –Київ, 2008.
  • Качала С. Що нас губить, а що нам помочи може? –Львів, 1869.
  • Лаба В. ..Не пийте хлопці, Вкраїна просить… (Історія боротьби галицьких українців за своє духовне визволення). Вид.2-е. –Львів, 2000.
  • Лаба В. Як галичани йшли шляхом національного відродження 100 років тому (З історії бойкотування корчм в Галичині у 1902-1914 роках). – Львів, 2008.
  • Лисицын Ю.П., Копыт Н.Я. Алкоголизм. –Москва, 1983.
  • Мельничук Н.Ю. Пастка для розуму. –Львів, 1989.
  • Пийте, ґої, пийте тут, на тім світі не дадуть.. (протиалкогольний збірник). –Львів, 2002
  • Раковський Іван. За тверезість. –Львів, 1934.
  • Савчук Б. Корчма: алкогольна політика і рух тверезості в Західній Україні у ХІХ-30-х роках ХХ ст. –Івано-Франківськ, 2001.
  • Углов Ф.Г. Из плена иллюзий. 2-е изд. –Москва, 1986.

No Comments

Залишити відповідь