ДО ІСТОРІЇ ПРОТИАЛЬКОГОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ В ГАЛИЧИНІ Історія НЕБУВАЛИЙ ЗРИВ (З НАГОДИ 30-ЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОТИАЛЬКОГОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

26.01.2012

Софія Парфановиг (Дітройт, Ілл.)

Лікарський вісник 1958.- Число 11. –С.19- 24.

Лікарський вісник 1958/59.- Число 12-13. –С.23- 31. 

16 січня 1920 р. у ЗДА сталася велика історична подія, що струснула ввесь уклад життя цього молодого великого континенту та штовхнула його до розвитку модерної техніки й господарства. Цією подією було ухвалення прогібіційного закону. Можна сміло сказати, що цей закон міг би був зовсім змінити обличчя згаданої країни та надати інший образ всьому світові, бодай тим краям, що пішли слідами Америки, якщо б був довше втримався. Хоч темою цієї статті є український протиалькогольний рух, проте нам тяжко обійти мовчанкою американську прогібіцію і проти-алькогольну боротьбу європейського світу, як те, що дало поштовх нашим прогібіційним заходам. Зупинимося на американській прогібіції бодай коротенько.

Обличчя американського життя перед ухваленням цього закону позначалося тим лихом, що його веде за собою кожен алькоголізм: злочинність, упадок моралі, грошеві зловживання, деморалізація малолітніх, розтратність через запаморочення розуму, анормальність відносин у родинах, де п’ють батьки, пропивання заробітної платні та інше. Проти цього лиха виступали Церкви, особливо протестантська з 50 мільйонами вірних, величезна жіноча протиалькогольна організація з 600-тисячною масою членкинь та великий промисел, зацікавлений у піднесенні продукції робітника й оздоровленні його життя і побуту, а в першій мірі Форд.

Введення цього закону не було несподіванкою. Це коштувало довгої, голосної, впертої боротьби, полеміки та коштів, коли нарешті 46 стейтів із загального числа 48, підтримані Конгресом, ухвалили славетний закон. Був то другий, по знесенні невільництва, світлий момент в американській історії, що повис би блискучим клейнодом на одязі статуї Свободи, якщо б був утримався довше. Бо це не був згори накинений наказ. Це було виявом волі громадянства, висловленої дорогою довгих плебісцитів. На те, що запровадження в краю повної заборони виробу й продажу алько-голю було затяжною справою, вказує факт, що перший плебісцит з цього приводу відбувся в стейті Оріґон у 1843 р., в Мейні — в 1847 р. і в Делявері також у 1847 p. A в 1917 р. вже в 32-х стейтах була запроваджена волею самих громадян прогібіція. Отже Конгресові нічого іншого не залишалося, як цю волю мас оформити в закон.

 

Які користі мала Америка з прогібіції ?

Статистика виказала, що число хвороб, які мають зв’язок з алькоголізмом, як цірроза печінки, туберкульоза, психози, значно зменшилося. Інституції для лікування алькоголіків були закриті. Із 28.6% загального числа умово-хворих, що були в лікувальних інституціях Ню Йорку в 1917 р., залишилося в 1920 р. лише 1.9%. Зменшилася значно злочинність, замкнено було чимало домів поправи й кари. Піднісся добробут громадянства, повідкривалося багато нових фабрик, зросло споживання цукру на 50%, масла й набілу на 10%, кави на 100%, молока на 25%, солодощів, родзинок, овочів на 42%. Зросла сила купна й легкість одержування кредиту, що створило можливості закупна різного приладдя, авт, одягу, взуття і т. д. Коротко кажучи, розцвіло нове життя і повстав добробут. Два перші роки по забороні, а саме 1920 і 1921 pp., слушно називають золотим віком прогібіції. Прибутки американців стали зростати до 6 мільярдів на рік.

У тих часах прогібіція стрінулася з признанням і ентузіязмом серед своїх і чужих. Вистане навести декілька висловів передових людей того часу. Едісон заявив, що твереза Америка стане найнебезпечні-шим противником на економічному полі ; Форд сказав, що тільки тверезий робітник може працювати в його фабриках та вживати його авт, а Лойд Джордж заявив, що війну виграла Америка лише через прогібіцію. Отже не диво, що Америка зрікалася 2 мільярдів долярів річного прибутку з алькоголю, який у два і пів рази перевищував усі інші прибутки. Здавалося, що ця країна йде швидкими темпами до світлого майбутнього.

Як же ж це сталося, що закон цей знесено дванадцять років після його ухвалення? Що ця світла постанова мусіла була поступитися перед усіма признаним лихом алько-голізму ?

Пияцтво в Америці зменшилося, бо трудність діставати алькоголь дуже обмежила його споживання. Але воно не зникло. Серед американського громадянства, яке є мішаниною найрізнородніших людських пород всякої національної приналежности та соціяльних верств із різним поземом культури й різними нахилами, дуже багато було очайдухів та злочинного елементу, що не мали ніякої пошани до закону й усталених життєвих норм. Віками врослий у їх звичку наліг не хотів поступитися перед законом, і темні люди кидаються продукувати або перепачковувати з чужих країв заборонений алькоголь. Боротьба з цим лихом стала тяжкою проблемою, бо в конфлікт із законом ввійшли злочинні елементи, які в погоні за великим зарібком зорганізували цілу фльоту кораблів, навіть літаків, із тисячними арміями контрабандної обслуги. Королем пачкарів став славний Аль Капоне — одна з найчорніших постатей підземного американського світу.

Влада стає до боротьби з неле ґальним виробом напоїв, з пачкарством та з продажем алькоголю. Цю боротьбу веде безоглядно: контрабандні кораблі конфіскує, а то й топить у морі, нерідко зводить боротьбу з залогами кораблів, проливає кров в обороні закону. На злочинців накладалися тяжкі кари ув’язненням і заплатою гривни. Держава мусіла була збільшити кількість поліції і службовців. Ця боротьба з контрабандою потягла за собою величезні кошти: в 1922 році — 10 мільйонів дол., у 1926 — 22 міл., а за 12 років — 432 мільйони долярів.

Почалася пропаганда в пресі. Ті| самі голоси, що не так давно гомоніли проти алькоголізму, почали виступати з голосними реклямами та фальшивою статистикою, якою доказували збільшене вживання алькоголю та ріст злочинности і хвороб від вживання саморобних напитків, вказуючи при тому, які витрати має держава на вдержання заборони, а тим самим на обмеження прав громадянина, якого гроші, замість іти, мовляв, до державної скарбниці, ллються за дорогий пач-кований алькоголь до чужих кас.

Актуальність справи використали партії. Демократи жадали знесення прогібіції, республиканці стояли при ній. Вибори 33 року були під знаком цієї боротьби, що, як знаємо, послуговується різними, часто неперебірливими аргументами, в тому випадку за і проти вживання алькоголю. Це шкодило прогібіції, бо для з’єднання собі громадянства демократи осмішували її, викривляли та опоганювали.

Добила прогібіцію кріза й безробіття. Настало загальне зубожіння, хвороби і злочинність зросли, безробіття огорнуло 10 мільйонів робітників. Усі ці чинники довели до знесення заборони. Всі вони перестроїли громадську думку та навчили її обвинувачувати у всьому прогібіцію. Людина кинулася в бурхливий крутіж боротьби, а її гаслом та прапором зробила чарку. Вона стала символом протесту проти існуючого ладу та всього лиха. Те саме громадянство, що дванадцять літ тому з ентузіязмом ухвалювало прогібіцію, валить її. В 1933 році Конгрес прийняв більшістю 2/3 голосів ухвалу про знесення 18-го додатку до конституції, тобто прогібіції, а Сенат затвердив її.

Ми, що на початках 50-х років приїхали сюди з Европи, не застали вже нічого з колишнього великого експерименту в Америці: вулиці обставлені скрізь шинками-барами, загальне вживання алькоголю, зріст злочинности, головно серед молоді, зріст хвороб, головно туберкульози й психоз. Врешті, чи відслонювати обличчя нинішніх днів? Ми їх усі бачимо й переживаємо. А величезні світляні рекля-ми заохочують скрізь людину до необмеженого і беззастережного вживання отрути без жадного протидіяння цьому. Ніхто вже не відважується піднести голос проти всесильного одурманювання людини алькоголем.

В Европі ще до американської прогібіції провадилася боротьба проти алькоголізму або за нього. Ця боротьба не була така голосна, як американська, з її реклямами та театральним драматизмом. Але вона глибше сягала в душу громадян та в інтереси держави, які роздвоювалися: з одного боку — зацікавлення якнайбільшими прибутками від продажу алькоголю, а з другого — бажання мати тверезе фізично й морально-здорове громадянство. Нам тяжко у цій невеликій статті подати огляд протиаль-когольних течій у всіх країнах. Це забрало б багато місця. Але ми мусимо кинути погляд на справу бодай у кількох словах.

Перед у протиалькогольному питанні вели балтійські народи. З них найбільш рішуче й радикально поставилася до цієї справи Фінляндія, де вже від 1917-го р. обов’язував закон про заборону виробу й продажу алькоголевих плинів. До ухвалення цього закону прийшло зараз після першої світової війни, в якій Фінляндія добилася своєї незалежности від Росії. Цим законом вона здійснила своє довголітнє стремління до прогібіції, бо в часах своїх змагань до самостійности фінляндці висували протиалько-гольні кличі, як могутню зброю проти окупанта. Ще в 1905 році через організований протиалькогольний рух прийшло там до проголошення страйку проти коршем, а два роки після того до ухвали фінляндським соймом закону про заборону виробу й продажу алькоголю. Але цар Микола II не затвердив цієї ухвали, бо Росія мала великі зиски з свого монополю та була зацікавлена в ослабленні й дегенерації під’яремних народів. Отже фінляндська протиалькогольна боротьба мала, як бачимо, ті самі основи й мотиви, як і українська (про що буде мова далі), і не диво, що її завершенням по здобутті своєї самостійности був прогібіційний закон.

Що ж сталося з тим законом? Те саме, що й з американською прогібіцією. Тайна продукція самогону з його тяжкими наслідками для людини, велика контрабанда потужних держав Европи, звідки плили кораблі, навантажені тонами алькогольних напитків, затяжна й коштовна боротьба малої й молодої держави проти цього зла. Вкінці кріза, яка запанувала після війни в цілому світі, безробіття і нужда. Уряд намагався поправити становище держави позичками. Цю позичку пообіцяла Франція, але під умовою знесення прогібіційного закону, бо він обмежував спожиття французьких вин. Через усе це закон цей був скасований у січні 1932 року.

Швайцарія була одним із найменш тверезих країв. Видається це дивним, бо країна ця має мало природних дібр, а її людність не купається в надмірі харчових засобів через гірське положення краю. Але здавна панувала там свобода, біль-ша,як деінде, і одним із наслідків цього була свобода виробу алькогольних напитків, а найбільше з овочів, яких у Швайцарії є багато. Швайцарці, користаючи з найлібе ральніших своїх законів, мали право через голосування змінити кожну його постанову, а зокрема право провадження шинків. А все ж у 1929 році голосували вони проти прогібіційного закону. Незважаючи на це, Швайцарія була осередком протиалькогольного руху. Там існувала централя світового протиалькогольного товариства із міжнароднім бюром у Льозанні, що розгорнуло широко працю в ділянці видавничій, яка мала на меті обслуговувати всі країни матеріяла-ми, афішами, інформаціями, директивами. Видала вона немало вче них, що з наукового боку розглядали це питання, а серед них визначну людину з великим розумом, завзятого противника алькоголю, проф. Августа Фореля. У Швайцарії також поширився виріб безалькогольних напитків з овочів.

Про інші краї подаємо відомості лише побіжно. У Швеції ще до війни обов’язував закон Братта, який дуже обмежував одержування алькоголю (заборона продажу молоді, обме жене видавання на спеціяльні книжки і т. д.). В 1932 р. прийшло й тут до ревізії цієї справи, але новою ухвалою ще більше обмежений був продаж та вживання алькоголю. В Англії сильно поширений протиалькогольний рух дорогою виховання, пропаганди, нормування продажу та обмеженого шинкування. У Данії обов’язує закон про льокальну опцію. У 734-х громадах відбувалися плебісцити проти шинків, сьома частина всіх громад — протиалькогольники.

У Фінляндії після скасування прогібіції впроваджено все-таки великі обмеження в продажу алькоголю. Упродовж 194 днів у році законом заборонений продаж. Це в святочні й передсвяточні дні та в дні різних урочистих дат, у вечірніх годинах і т. д. Дохід від продукції алькоголю дуже обмежений, контрольований державою та розді люваний на державні і громадські потреби. До абстинентських держав належить також Норвегія, де від 1928 року провадилася радикальна боротьба з алькоголізмом шляхом заборони продажу та репресій проти недозволеного поширення алькогольних напоїв. Ми не можемо розглянути проти-алькогольного руху в інших державах з уваги на брак місця. У багатьох краях цю справу держава передавала в руки громадянства, яке мало право голосування за чи проти скасування виробу й продажу алькогольних напоїв. Так було, наприклад, колись, хоч і недовго, в

Польщі.

*

Переходимо тепер до розгляду українського протиалькогольного руху на території Галичини. Але, щоб не відмежовуватись зовсім від українських придніпрянських справ, коротко згадаємо й про них.

Українського протиалькогольного руху на В. Україні не існувало. Як за царських часів, так і за большевиків, справа алькоголю та боротьби з ним мала державний або всесоюзний характер. Вживання алькоголю за царських часів було загальним лихом. Вистане згадати, що держава мала третину своїх прибутків з алькоголю. Той „п’яний бюджет” був ганьбою і проти нього підносили свої голоси вчені та політики. Але протиалькогольиа пропаганда була в Росії дуже слаба, а виховання в цьому напрямі не існувало зовсім. Заставши розпачливий стан у цій ділянці, большевики зпочатку заборонили взагалі виробляти й продавати алькоголь, але вже в 1922 р. скасували цю заборону. Причиною цього був загально поширений виріб самогонки. Мало того: держава почала, як і за царату, виробляти „монопольку”, щоб гроші з продажу алькоголю йшли не до приватних кишень, а до державної скарбниці. Наводимо цифри, які якнайліпше ілюструють, з одного боку, катастрофальне ширення алькоголізму, а з другого —величезний зріст державних прибутків з нього. Ось ці цифри: Держава мала прибутку з горілки:

в 1923 році — 2% заг. суми,

в 1924 ” 5.3 % ” “

в 1925 ” 8.4Г/ ” “

в 1926 ” 10.9% ” “

в 1927 ” 12.0% ” “

В останньому із поданих років спожиття на голову виносило 3,6 літрів, що, все ж таки, було нижчою цифрою, як у Польщі, бо там припадало на душу 4,7 літрів.

Все ж таки цей дуже швидкий зріст алькоголізму затривожив большевиків і примусив їх взятися за боротьбу проти нього. Отож у 1928 році засновано було протиалькогольні товариства майже у всіх союзних республіках, що мали видавати літературу, вести освідомлюючу виховну працю на курсах, по школах, фабриках, урядах, при війську. Всі ці товариства були пов’язані у Всесоюз. Раді Товариств, між ними також Всеукраїнське Протиалькогольне Товариство. Воно мало свій осідок у Харкові, вело освідомлюючу роботу звичайним шляхом і навіть виробило в 1929 році проект видання всесоюзного закону про боротьбу з пияцтвом. Але ніяких обмежень, проектованих цим законом, не наступило і, як нам ЕІДОМО, вживання алькоголю стало необмеженим. Протиалькогольну роботу веде Відділ Нарком Здоров’я, але вона обмежується лише видаванням популярної протиалькогольної літератури, до того в дуже обмеженому накладі. Підчас побуту большевиків у Галичині одним із перших лих стало відновлення алькоголізму, який так успішно поборювало довоєнне наше „Відродження”. Алькоголь всюди став загально доступним. Там, де бракувало харчів, пияцтво належало до щоденного звичаю радянської людини, бо вона п’є з горя, а держава має прибутки та смирних рабів в ім’я засади, що вухо п’яного раба не чує брязкоту кайданів, в які його заковано.

Переходимо нарешті до Галичини з її, хоч і короткотривалою, але світлою протиалькогольною боротьбою. Ця боротьба тривала лише 10 років: від 1928 по 1938 а точніше до вибуху другої світової війни. Їй тут присвятимо більше місця з ува ги хоч би на те, що саме в цьому році припадає 30-ліття її започаткування та 20-ліття розгромлення протиалькогольного руху большевиками, як, врешті, всіх інших ділянок нашого національного життя. *

Алькоголізм був на наших землях шкідливим струпом, який насаджували окупанти, як один із випробуваних засобів затуманювання національної свідомости, тримання мас у зубожінні та покорі, деґенерування їх. Робила це на наших землях Москва, робила Польща, робила кожна інша окупаційна влада. Пан-землевласник, він же рівночасно власник бровару, та жид-шинкар — це був нероздільний чинник, що розкладав наше село та присипляв народню волю і свідомість.

Але вже в 60-х роках минулого століття починається рух проти цього одурманювання наших мас. Започатковує його наше духовенство, закликаючи вірних до тверезос-ти та заприсягаючи їх у церквах цієї тверезости твердо триматися. Цей рух підтримують, хоч і в обмежених розмірах, церковні братства тверезости. Але він, як і взагалі всі наші кроки на культурному полі під Австрією, був лише початковим.

Наслідки його проявилися пізніше, а саме в часах перед першою світовою війною. Повстає протиалькогольний рух, який розгортає свою діяльність головним чином серед шкільної молоді, виходячи з засади, що до тверезости людину треба призвичаювати з молодих літ. Засновується в 1909 p. y Львові протиалькогольне товариство ,,Відродження”. Свою працю провадило воно п’ять років, тобто до першої світової війни, і в тому часі розгорнуло велику пропаґан-дивну діяльність, маючи 6 філій та 50 гуртків, які об’єднували понад 1000 діяльних членів. Т-во організувало низку курсів та викладів, містило матеріяли Е українських часописах, вкінці заснувало у Львові абстинентську молочарню та споживчу крамницю, з яких прибутки мали йти на підтримання діяль ности Товариства. Воно було під проводом заслуженого громадського діяча й письменника Андрія Чайковського та його заслужених співробітників: Ю. Балицького, О. Гарасевича й інших. На жаль, війна припинила діяльність Товариства і до відновлення його прийшло лише в 1928 році в Рогатині. Але про це в наступному числі журналу.

 

Частина 2.

„Лікарський вісник”. 1958/59.- Число 12-13.С. 23 -31. (Закінчення)

Заки приступимо до розгляду нашої протиалькогольної боротьби в Галичині, пригадаймо собі, як жилося українському народові під Польщею, та коротко ознайомімо читача з польським протиалькогольним законом та польським протиалькогольним рухом.

Після програної війни за своє визволення життя нашого народу під Польщею було дуже незавидним: політичний гніт, відсунення наших людей від адміністрації, навіть на наших землях, обмеження, а то й абсолютне вигублювання нашого шкільництва, недопускання нашої молоді до студій у державних школах, повне підпорядкування нашого громадянства адміністративній сваволі польських старост та їхніх прибічників. Усе це відбувалося на тлі страшних матеріяльних недостач того часу, зубожіння та безробіття.

Але наш народ не хотів уважати цього всього за програну справу. Навпаки, зараз таки на початках 20-х років українське громадянство стрясається з прострації і стає до боротьби за свої права та за відродження свого життя. Одним із засобів боротьби з польською політикою за краще завтра наш народ вибрав боротьбу проти алькоголіз-му. Цей клич висунула газета „Новий Час”, як новий засіб боротьби на леґальній дорозі, бо в Польщі тоді діяв протикоршемний закон, ухвалений 23 квітня 1920 р.

В основі цього закону лежала: 1) заборона продавати напої, що мали понад 45° алькоголю, або неочищені напої, що мали так зв. „фузлі”; 2) постанова зменшення числа шинків до кінця 1922 р. з розрахунком, щоб один шинок припадав на 2500 мешканців; 3) заборона продавати алькоголь малолітнім, на борг чи на відробіток, на залізничих станціях, по фабриках, читальнях, народніх домах, підчас голосувань, в неділі й свята, підчас торгів, ярмарків, храмових свят, місій; 4) право громади вирішувати загальним голосуванням, хоче чи не хоче вона мати в себе коршми. До такого голосування обов’язувало домагання 1/10 мешканців у віці понад 21 рік, а мала право постанови подана за чи проти цього більшість голосів. Якщо дві третини громад у повіті голосували за скасування коршем, то це обов’язувало увесь повіт. За пе реступлення цього закону були визначені кари з посадженням до тюрми включно.

Але на практиці цей закон не виконувався. Алькоголь міцністю 96 можна було купити всюди, а число коршем за 10 років, замість дозволених законом 12.500, зросло до 20.000. У 1926 році це число ще збільшилось. Алькоголь продавали й пили всюди, без жадних обмежень. Староства явно виступали проти всяких протиалькогольних плебісцитів, а постанови громад у цих справах безправно уневажню вали, головно на українських землях. Нарешті 21 березня 1931 р. був проголошений новий польський закон, на основі якого досі переведені плебісцити треба було переводити ще раз, у зовсім змінених у-мовах, а, до того, коли б такий плебісцит і перейшов, то в громаді вільно було продавати 4° алькоголеві напої. За цим законом, на українські території під Польщею припадало понад 5 тисяч шинків. Закон цей був проголошений в часі найбільшої крізи, коли мало хто мав охоту зачинати ще раз тяжку плебісцитову акцію без жадних виглядів на її успіх, бо коли за попереднього закону плебісцит могла уневажнити тільки вища ад міністраційна влада, то нові плебісцити мав право уневажняти — і уневажнював — староста на внесок когось із громади, а в першу чергу, звичайно, самого шинкаря. Труднощі, що їх утворювала влада при переведенні таких протиаль-когольних плебісцитів, також знеохочували громадян до поновної акції. А переведена Пілсудським так зв. „пацифікація” на українських землях і зовсім ці акції припинила. Українські землі залила хвиля коршем.

Щодо корінних польських територій, то там діяло кілька протиалькоголевих товариств, субсидійованих державою, а також гігієнічні товариства, які випустили декілька публікацій, впорядили протиалько-гольну виставу, а вкінці протиалькогольний міжнародній конгрес у Варшаві. Участь у цьому русі брали представники різних товариств, кружків, духовенства, жіноцтва, але вся акція провадилася дуже поверхово, теоретично, без реальних наслідків, бо зустрічала завжди протиакцію всемогутньої алькоголевої пропаганди. Цей рух ніколи не мав там того боєвого енту-зіязму, як наш, український, і був завжди блідий як у своїх засобах, так і в методиці, спочивши кінець-кінцем під руїнами, як врешті все добре і зле у Польщі.

 

Протиалькогольний рух на Західній Україні.

Як ми вже згадували, наше громадянство приступило по прогрі визвольних акцій (вживаючи теперішньої термінології) до холодної війни з окупантом. Війна ця не була офензивною, а лише самооборонною, проте вона, на підставі заяв чужих обсерваторів, створила ,,державу в державі”, підносячи нас на дусі, скріплюючи на силах та підготовляючи громадянство до державно-творчої праці на майбутнє. Могутнім чинником у цій боротьбі став, як ми згадували, протиалькогольний рух.

В 1928 р. держава мала 650 мільйонів злотих річного прибутку від алькоголю, з чого на українські території припадало 250 мільйонів. Це був лише державний прибуток, бо приблизно стільки ж мали ще продуценти, торгівці та інші посередники. Від цих 250 мільйонів, витрачених на пиятику, самі лише відсотки, якщо б ці гроші були положені на ощадність у банках, виносили 20 мільйонів, не говорячи вже про забезпеку від умових і нервових недуг, дегенерацію і т. д. Ці та інші міркування лягли в основу кличів нашої преси до боротьби з алькоголізмом, як народнім лихом. І ці кличі привели до величавого, повного драматичної краси зриву наших мас, які. як приспаний раб, почали скидати з себе віками накладені на нього кайдани, сильно б’ючи рівночасно з цим по кишені ворога-окупанта.

Рік 1928-й був історичним з цього огляду. Тоді було переведено в Галичині коло 400 протиалькогольних плебісцитів. Правда, держава затвердила з них тільки 198, уневажнюючи решту з тих чи інших причин. Але ця шляхетна боротьба, захопила всіх без огляду на дотогочасне відношення до вживання алькоголю. Наводимо тут уривок із статті М. Негребецького, вміщеної в протиалькогольному журналі „Відродження”, щоб ознайомити читачів із стилем цієї боротьби. В ч. 4 цього журналу М. Негребецький писав: „В межах Польщі, на території, знищеній війною, з убогих хат нашого бідного, пограбованого краю викидається що-року на горілку й тютюн понад 400 мільйонів злотих! Трудно собі уявити, який злочин поповнюємо, пропиваючи й прокурюючи 150.000 зл. денно в той час, коли наші економічні та культурні установи ледве животіють без грошей, тоді, коли наші інваліди, що віддали все для батьківщини, нидіють незабезпечені як слід, тисячі сиріт винародовлюються в чужих захоронках, в той час, коли наша молодь з браку гроша позбавлена науки. Ми поповнюємо такий злочин, якого не оправдаємо ні перед собою, ні перед громадянством…”

Та це тільки малий уривок. Щоденна преса тих часів гомоніла такими й подібними кличами, що будили й зривали до боротьби.

Така була перша фаза української протиалькогольної боротьби під Польщею. Якими ж білянсами (поза плебісцитами) ця боротьба замикалася?

Наше громадянство зрозуміло значення і вагу протиалькогольної боротьби та її доцільности. Воно пізнало, що тверезість скріплює і гартує не тільки одиницю, а й нащадків, тобто скріплює націю здо-ров.чо. а коли відчуло, що це ще й ослаблює ворога, то вЗЯЛОСЯ за цю боротьбу інтензивніше. І коли польська преса накидалася на український протиалькогольний рух, як на засіб революційної боротьби, називаючи його протидержавним, то вона мала частинно рацію. Зберігаючи від розтрати майже пів-мільярда злотих, народ наш був свідомий того, що не дає цих грошей на удержання Польщею тюрем, концтаборів, поліції і війська, яке робило „пацифікації” на наших землях, та на насаджування грабіжників-кольоністів, що були отрутою і визискувачами на нашому народньому тілі. Хоч протиалько гольний рух у нас був могутнім засобом для підсилювання під’яремної нації, а рівночасно для ослаблення панівної, все ж таки оздоровлення і піднесення мас корисне для кожного народу незалежно від того, чи ці маси поносять шкоду від алькоголізму у ворожій державі чи хоч би навіть у своїй власній. Адже боролися проти алькоголізму державні народи у своїх державах, як, напр., в Америці, Фінляндії, Швеції, Швайцарії та в інших краях, приносячи в жертву величезні „п’яні” прибутки для піднесення добробуту власних громадян. Що наш протиалькогольний рух визначався великою динамікою, головно в своїй першій фазі, нема нічого дивного: ще жив серед нас дух боротьби і тяготіння до свободи. Придавлений, але не пере можений, народ наш підносив голову й розпростовував спину. У цій боротьбі ми бачили вияви чудових внутрішніх рухів наших мас у формі плебісцитів, церковних присяг, товариських зобов’язань („Відродження”). На святочних столах можна було бачити карти „Рідної Школи”, які звільняли приявних від напоїв. Майже всі товариства піднесли абстинентські кличі та запроваджували в себе безалькоголь-ний побут. До таких належали: Союз Українок з його могутнім розгалуженням, Пласт, „Сокіл”, „Луги” та інші. Преса провадила гарячу протиалькогольну боротьбу та була переповнена кличами і вказівками до якнайрадикальнішого їх переведення. А рівночасно почалася розбудова кооперації, щадни-чих, кредитових та господарських організацій, шкільництва, власного промислу і торгівлі.

Упосліджений і відсторонюваний від студій, від господарського і від державного життя наш народ розбудовує і розвиває сам своє культурне, господарське й економічне життя. І хоч як держава перешкоджала цьому, а навіть одверто переслідувала ці наші заміри, вона не могла вбити животної сили нашого громадянства, яка, як бурхлива річка, проривала скелі та прудким струменем бігла по наших предковічних землях.

З ухвалою нового польського закону в 1931 р. та з затісненням державних обручів довкола наших революційно-творчих намагань, ця гомінка наша боротьба притихає, але переходить у другу стадію, вливаючись у рямці організованого „від родженецького” руху.

 

Українське Протиалъкогольне Товариство „Відродження”.

Гомінкі протиалькогольні кличі мусіли були пробудити до життя старе, ще в 1909 р. засноване, але приспане, протиалькогольне Товариство „Відродження”, бо ж воно саме було покликане до цієї боротьби. Воно було відновлене, але не у Львові, як можна було того сподіватися, а в Рогатині разом із своїм журналом „Ми, молоді”. Сталося це 1-го січня 1928 р. з ініціятиви групи переконаних абстинентів, а саме вчителів рогатинської гімназії М. Чайківського, Ю. Каменець-кого, П. Кривоносюка, Г. Замороки і Т. Ковальського, лікаря І. Вербенця та кількох учнів рогатинської гімназії. Два роки „Відродження” працювало з своєю централею у Рогатині і лише з 1-м січня 1930-го року перенеслося до Львова. За два роки свого існування в Рогатині „Відродження” поклало основи під дальшу абстинентську працю й ідеологію. Розглянемо цю працю.

Рух, як уже було зазначено, почався серед шкільної молоді рогатинської гімназії. Там прийшло не лише до віднови старого товариства тої самої назви, але й до заснування Союзу Протиалькогольних Гуртків з його журналом „Ми, Молоді”, що після 2-річного існування влився у рямці журналу „Відродження”. Швидко ширилася пропаганда за розбудову сітки шкільних гуртків і згодом не було ані одної школи, де б такий гурток не існував. Вчителі та старші учні рогатинської гімназії роз’їздили з пропагандою і, сміло можна сказати, в них не було ні свята, ні неділі, а тільки поїздки, виклади та повний ентузіязму запал. Вони будили й поривали. Відкривали дорогу й показували людям ясний шлях. Вчителі М. Чайківський, Ю. Каменецький, П. Кривоносюк, Г. Заморока та десяток учнів були, як ми вже говорили, піонерами абстинентського руху.

Для гуртків треба було протиалькогольних матеріялів і тут починається видавнича діяльність. Вона мала дві категорії: організа-ційно-видавничу й пропаґандову. До першої належало видання статутів, членських виказок, заяв, відзнак, анкетних карток для збирання інформацій про плебісцити; до другої — видання невеличких, але важних у тій порі, монографій: Лікінта: ,,Тютюн і здоров’я”; Ґрайса: „Як тютюн шкодить очам”; Ходзька: „Вплив алькоголю на душу людини”; „Правильник, як вести гуртки”; М. Чайковського: „Алькоголізм”; І. Герасимовича: „Протиалькогольна боротьба” ; Масарика: ,,Етика й алькоголізм”; Ю. Ґоцького:,,Протикоршемні плебісцити”; Миколи Чайковського: „Чарка горілки — море сліз”. З них остання — єдина й досі неперевершена алькогологія в досконалому популярному опрацюванні, з багатьма ілюстраціями, що послу жили потім для створення вистави і довго були ілюстраційним мате ріялом для журналу. Інші були передруком статтей з журналу, недовгі, але дуже зручні, як матеріал для пропаганди.

Тут треба зазначити, що цілу цю працю рогатинське „Відродження” чи, точніше, жменька людей, почало з нічого, без цента гроша. Цілих два роки воно завзято борсалося з недостатками, бо громадянство, не зважаючи на популярність справи, не давало на неї не тільки датків, але й належних за вислані матеріяли грошей. Тому виросли значні борги, які потім перебрала на себе львівська централя.

Пропаґандивна праця виходила поза рямці шкільних гуртків та вливалася в працю інших товариств, часописів і т. д. Так, напр., появилася в 29 році перша того роду відозва до громадянства, яку передрукували інші часописи. В ній подавалися цифри видатків на алькоголь і закликалося ці гроші обернути на підтримання товариств, а з них у першу чергу „Рідної Школи”. Кінчалася відозва тезами руху та закликом до всіх шарів громадянства ставати в ряди борців проти алькоголю.

Управа „Відродження” зверталася до „Центросоюзу” із закликом, щоб кооперативи не продавали алькоголю та щоб на кооперативних курсах відбувалися протиалько-гольні виклади. Зверталася до наших парляментаристів, щоб підтримували протиалькогольну акцію на сеймовій арені. Усі ці звернення родили живий відгук: ,,Рідна Школа” видала карти звільнення від алькоголю, про що вже була згадка, та закликала в обіжниках до своїх кружків влаштовувати протиалькогольні виклади, ініціювати закладання протиалькогольних гуртків по школах та попирати відродже-нецький рух. На протиалькогольному становищі стає між іншим і кооперація. Для ілюстрації подаємо новинку з журналу „Ми, Молоді”: „Здорова думка кооператорів у Станиславові. Тут засновано кредитову кооперативу службовиків. Одушевлені загальним здвигом з приводу десятиліття визвольних змагань, службовики поголовно зложили на руки директора урочис те приречення здержатися від курення й пиття, зате розвинути в своїй кредитовій кооперативі дрібно-вкладковий рух”. Ця новинка, як не можна краще, насвітлює значення протиалькогольного питання та його державно-творчу ідеологію.

Друга новинка також це потверджує: „У Рогатині відбулася нарада представників повітових, культурно-освітніх та економічних організацій, на якій постановлено відбувати всі прилюдні сходини та забави без алькоголю”. („Ми, Молоді”).

Відбувалися віча, які стягали маси слухачів. Пригадуємо собі хоч би віче, що відбулося 21 квітня 1929 року в Рогатині, на якому промовляла авторка цих рядків та сл. п. сенаторка О. Кисілевська. З подивом ми слухали голосний і переконливий голос цієї старшої вже жінки та подивляли ентузіязм мас, І який вона в них розбурхала: ентузіязм до тверезости. А такі віча відбувалися раз-у-раз.

Започаткував Рогатин також організацію курсів, які тривали два чи три дні і стягали маси слухачів. З перспективи часу й нашої американської дійсности, здається неімовірним така подія: кількасот осіб три дні по кілька годин слухали викладів з одної і тої самої ділянки! Курси відбувалися найчастіше в лютому, бо цей місяць проголошено пробоєвим, а віча вліті, інколи під голим небом, бо взимі залі часто не могли вмістити всіх учасників.

З ініціятиви „Відродження” створена була протиалькогольна секція при головному товаристві „Просвіта”- яка на конгресі, що відбувся восени 1929 p., виголосила 13 викладів.

Історичною подією великого значення було в тому часі також заснування у Львові, з ініціятиви сл. п. д-ра М. Панчишина та гуртка його співробітників, Українського Гігієнічного Товариства, що взяло на себе завдання піднести здоров ний стан нашого народу. Це Товариство мало протиалькогольну секцію, якою завідувала д-р С Пар фанович. Заходами того Т-ва відбулося у самому тільки Львові в місяці лютому 1929 року 16 протиаль когольних викладів. А по перенесенні централі протиалькогольно го руху з Рогатина до Львова між цією централею і Гігієнічним Т-вом заіснувала тісна співпраця. До речі, перший протиалькогольний курс у Львові відбувся заходами „Відродження”, тривав три дні і мав 500 слухачів.

У плебісцитовій акції рогатинська централя брала близьку участь, а згодом уся ця акція перейшла до компетенції „Відродження”. Для цього потрібні були обіжники, інструкції, друки, організатори, поїздки, а грошей не було. Наше громадянство завжди було податливе на гарні кличі, але скупе на гроші для здійснювання цих кличів, хоч легко видавало їх на алькоголь і тютюн. Отже тому, що з кожним виходом числа журналу в світ, з друком кожної листівки, відозви і т. д. відчувалася скрута, постановлено було перенести централю „Відродження” до Львова, де були централі всіх інших товариств, як згадуване вже Гігієнічне Т-во, „Просвіта” та інші. По відбутті тут протиалькогольного курсу, відбулися на новому місці осідку перші загальні збори „Відродження” дня 27 лютого 1929 р., на яких вибрано управу з д-ром І. Раковським у проводі. Управі було доручено перевести зміну статуту та взятися за організацію мережі Т-ва. 14-го квітня того ж року відбулися надзвичайні збори „Відродження”, на яких був прийнятий новий статут, що Гарантував ширшу діяльність Т-ва. В 1930 р. львівське „Відродження” перейняло на себе всі функції Централі Т-ва, а в Рогатині залишився лише Союз Гуртків Молоді, якого журнал „Ми, Молоді” перенісся до Львова і злився з журналом „Відродження”. Все ж Рогатин залишився ідеологічним осередком протиалькогольного руху, головно серед молоді, хоч кадри його працівників, з виїздом звідти поза межі Західньої України чільного ідеолога руху М. Чайковського, значно проріділи. Залишився, правда, другий ідеолог Ю. Каменецький, що невтомно провадив далі піонерську працю в цій ділянці і не покидав її, аж доки друга світова війна не поклала край усій нашій діяльності в межах Польщі.

 

Роки 1930-1939.

Львів стає осередком протиалькогольного і протинікотинного руху. Не легкі були початки і дальше життя Централі „Відродження”. Перебрала вона з Рогатина живу й повну розмаху ідею, плебісцитову акцію в повному розгарі, журнал „Ми, Молоді”, що мав своїх читачів і признання у громадянства, започатковане видавництво, біля двох тисяч членів, 21 гурток молоді при школах, декілька філій у повітових містах і кількадесят гуртків по містечках та селах, з яких більшість була щойно в стадії утворення, наладнану співпрацю майже всіх громадських установ і товариств, співдіяння преси, наладнані зв’язки з закордонними абстинентськими товариствами та обмін з ними виданнями і… довг у сумі 5.888 зл. п. Такі були основи, на яких довелося гурткові людей творити там централю.

Найдошкульнішими були довги. З перспективи часу сума ця смішно мала, особливо, коли її порівняти з чвертьмільйоновою витратою на алькоголь. Здавалося б, що виста-не кілька сотиків від кожного українця — і труднощі будуть поборені. Та дістати тих кілька сотиків було не легко, не зважаючи на велику популярність протиалькогольної боротьби. То ж усі зусилля і напруга малого гуртка людей, що була проводом Т-ва, були звернені на рятування Товариства та побудову його матеріяльних баз. Взявся за цю непосильну працю бл. п. Пилип Волчук і виконав її блискуче. Переглядаючи журнал ,,Відродження” з тих часів, ми дивуємося, скільки то треба було зусиль та різних способів, щоб покрити всю суму довгу й створити хоч малу матеріяльну базу для існування Т-ва. Тут є договори з вірителями, що погоджувались на покриття зобов’язань меншою сумою, тут поїздки та письма до установ чи товариств за проханням про датки або про приступлен ня їх в число добродіїв чи прихильників, тут реорганізація членства та кращий його облік, що дозволяв би видістати від членів смішно малу членську вкладку — 1 зл. та вписове 1 зл., а вкінці єдина за ввесь час існування Товариства, дозволена публічна збірка в сумі 2.000 зл. (з чого на кошти її переведення треба було відчислити 724 зл.). Все те разом становило в діловому році оборот 53.667 зл., що, в порівнянні з попереднім роком (5.600), виносило зріст на 500%. Довги були сплачені та придбано було ще майно у висоті 4.646 зл., очевидно в книжках, машині до писання, меблях і т. д. Грошей Товариство не мало ніколи і кожне потягнення треба було добре об думувати. Отож журнал „Відро дження” міг появлятися в світ лише раз на три місяці та видано було тільки одну, дуже потрібну тоді книжку, а саме І. Герасимовича: „Геть з алькоголем і коршмами!”, що була інструкцією, як переводити протикоршемні плебісцити.

Проте пропаґандивно – організаційна праця провадилася дуже жваво. Число членів зросло до 3.000 душ, філій було 11, кружків 78. В тому році відбулося 12 плебісцитів, преса гомоніла про проти коршемну боротьбу, товариства засновували комітети для боротьби з алькоголізмом. Села, де влада ставила перепони в протикоршемні акції, самі позбувалися коршем шляхом бойкоту. Таким імпозантним прикладом могло служити село Саранчуки бережанського повіту, де 750 осіб склало присягу на руки священика, що не будуть вживати алькоголю, та вписались усі до „Відродження”.

Рівночасно провадилася викладова акція в цілому краї. Місяць лютий є таким пробоєвим місяцем, в якому щороку відбувалися всюди курси й виклади. Традиційно відбувався щороку також трьох денний курс у Львові та в інших містах. Поїздки, розіслання матеріялів, віча, на яких завжди ухвалювано ряд резолюцій, наставлених на бойкот коршем і оздоровлення побуту — все це лежало в основі організаційної праці „Відродження”, яке стало на певний ґрунт і щораз більше розгорталося в наступних роках.

Але роки ті щораз ставали тяжчими для нашого народу. В 1931 р, повернулась Польща до терору й гнету всього, що українське. Наші школи закривалися. Одною з перших жертв була рогатинська гімназія. Це був удар не лише по шкільництву, але й по абетинент ському русі. Бо там був осідок Союзу Гуртків Молоді. У своїй праці він і так мав тяжкі перепони : державні чинники не признавали його легальним, і він існував тільки пів-офіційно. Було заборонено належати до „Відродження”. Союз Гуртків примушений був перенести свій осідок до Львова та приміститися у ,,Відродженні”. Почалося уневажнювання плебісцитів, села діставали примусово коршми. Свідомих „відродженців”, основників круж- ків, почали тягнути до поліційних і судових переслухувань та кар. Але громадянство відрухово протиставилося цим лихам. На конгресах чи загальних зборах товариств завжди приходило до ухвал проти вживання обох отрут. Перед у цьому вела „Просвіта”, Лікарське Товариство та Кооперація.

Театральні кружки, що діяли мало не в кожному селі, виставляли п’єси з абстинентською тенденцією, а щоденний побут селян оздоровлювався, бо замість алькоголю подавали при різних нагодах безаль-когольні напої. „Відродження” почало думати про створення фабрики овочевих соків.

Для абстинентської праці серед академічної молоді повстала у жовтні 1931 р. Секція Студентів-Абсти-нентів. Головним її завданням, опріч поширювання свідомости серед студентства, було влаштовування забав без алькоголю та поборювання курення серед молоді. Таку акцію провадили також спортові товариства, головно „Пласт”, Союз Українок, Рідна Школа.

Тридцять другий рік приносить організацію протиалькогольної вистави. Складалася вона почасти з ! репродукцій ілюстрацій із журналів та читанок, почасти з оригінальних афішок і плякатів наших мистців А. Малюци, М. Баляса та Н. Обаля. Творцем вистави був Я.Коваль. Ряд графіконів ілюстрував звичайний викладовий і пропа-ґандивний матеріял. Треба підкреслити, що вистава повстала просто з нічого, тобто без вкладу гроша, але з великої ідейности творців. Цією виставою послуговувалося Товариство упродовж наступних років своєї праці, висилаючи її на провінцію, де вона ставала головним тараном у боротьбі. Вистава начие-лювала біля 150 таблиць.

1932-й рік приводить до провалу всієї плебісцитової акції. Добуті з таким зусиллям позиції тратяться, „сухі” до цього часу громади дістають коршми. Але це примушує .Відродження” до ще активнішої боротьби, а громадянство до бойкоту коршем і курення, до засновування осередків ,,Відродження” та до оздоровлювання щоденного побуту.

Але в часі цієї інтензивної протиалькогольної боротьби були цілі області в краю, що або потопали в морі алькоголізму, або провадили завзятий, але безуспішний змаг за право організовувати в себе відродженецькі осередки. До таких областей належала Волинь. Поруч із великим уживанням алькоголю та просперуванням самогонництва. там ішло розпучливе змагання до абстиненції через організацію відродженецької мережі. Нечувані переслідування, кари тюрмою, грошеві кари, видалювання людей з прикордонної смуги за участь у цій боротьбі не могли проте зломати опору. Після 2-річної завзятої боротьби селу Лопавша на Дубенщи-ні пощастило заснувати в себе кружок ,,Відродження”. Відродженець-кі філії почали після цього рости і в 1933 р. ми мали вже їх у Луцьку, у Володимирі-Волинському, в Рівному, у Спасові здолбунівського пов., у Берестечку та в Якимівці крем’янецького пов. Це викликало терор проти абстинентів з боку влади, яка безпощадно почала карати їх тюрмою, грошевою гривною та побоями. Протиакція польської адміністрації на Волині стримала врешті розвиток там протиалько гольного руху.

На Лемківщині, через відсталість населення, цей рух був іще в гіршому стані. Тут люди пили не тільки денатурат, а навіть етер, називаний там „кропкою”. Масові випадки смерти через отруєння або осліплення значили нищівний похід алькоголізму в цій частині за-хідніх українських земель до такої міри, що чужі часописи сповіщали про це під наголовком: „Загибає одна країна в Европі”.

Третьою такою ,,пропащою” областю українських земель на Заході було Закарпаття. Воно не належало до Польщі, але все ж не виходило з уваги нашого протиалькогольного руху. Там у 1930 р. справа також посунулася з мертвої точки організацією Першого Краєвого Протиалькогольного З’їзду в Берегові, якого постановою було створення Краевого Осередку Закарпатської України, який працював під зверхністю Чехословацького Абстинентського Союзу. Праця цього „Осередку” провадилася наміченими „Відродженням” шляхами, але з політичних причин його зв’язок із ним був дуже обмежений.

Видавнича діяльність „Відродження”, незважаючи на грошеві труднощі, все зростала. В другому році свого існування журнал „Відродження” появляється регулярно вже що-місяця. В 1931 р. видано було дві популярні брошурки Ю. Каменецького п. н. „Пити чи не пити” і „Одна чарка”. Разом із журналом було розіслано в тому році 86 тисяч примірників пропа-ґандивних видань, В 1932 р. були видані святочні листівки, кален-дарець, книжечку „Найбільший обманець” і Софії Парфанович: „Овочі, ярини та безалькогольні напитки”.

Рівночасно розросталася мережа відродженецьких осередків: у 1931 р. прибуло 45 кружків і 2 філії; в 1932 р. — 6 філій і 12 кружків. Рік 1933-й, таким чином, начислював уже 110 самих лише кружків.

Але не всі осередки були активні. Чимало з них існували фіктивно, лише на папері. Це відбивалося на матеріяльному стані централі, яка не мала грошевої піддержки ані з членських внесків, ані від продажу літератури, що не тільки обмежувало її діяльність, а іноді й просто загрожувало її існуванню. Це було тим дивніше, що після розгрому плебісцитової акції прийшло до вибуху нової боєвости проти отрут серед нашого громадянства. Воно спонтанно вирікалося їхнього споживання, а часописи тих часів заповнені були відреченням від алькоголю наших громадян, які при тому часто складали грошеві датки, але не на „Відродження”, а на інші товариства. Іноді працівникам „Відродження” здавалося, що воно є нерідною дитиною нашого загалу.

Проте „Відродження” уперто продовжувало свою працю шляхом пропаганди, викладів, організації курсів, поширення своїх видань, вміщення дописів у загальній пресі. Де тільки відбувалася імпреза якоїсь організації, там „Відродження” впоряджало свою виставу й | посилало своїх викладачів, а до управ усіх товариств розсилало заклики оберегати своїх членів від вживання обох отрут. Число членів росло і в 1933 р. було їх уже 4½ тисячі. Росло також число осередків. Правда, доводилося управі „Відродження” витримувати нераз уперті бої з поодинокими членами наших товариств, які стояли за впорядження алькоголевих бу фетів на своїх імпрезах, що давали чималі прибутки від продажу спір тових напоїв і тютюну.

Аж надійшов 1934-й рік, який, під впливом польського терору та самочинства адміністрації на на ших землях, приніс якесь вичерпання сил українського громадян ства по гарячих боях і велике збайдужіння. Крім того, „Відродження” зазнало поновних ударів з боку влади : конфіската журналу, що болюче била по господарській частині Т-ва, арештування і переслухування членів, що відважувалися на інтензивнішу пропаґанду, як це, напр., сталося з членами поїздки на Козацькі Могили коло Берестечка, і т. д. Це спричинило знищення одним розчерком пера волинських осередків, що такою радістю наповнювали душі проводу ,,Відродження”. Громадянство перестало враз реаґувати на поширення алькоголізму. Воно почало повертатися до вживання обох отрут, ба — навіть робило де-не-де виступи проти „Відродження”, ко ристаючи з партійної колотнечі.

Серед цього всього прийшов реченець 25-річного ювілею „Відродження”, яке, залишившись без засобів і людей до праці, все ж впорядило в 1937 р. ювілейне свято у Львові і видало з тої нагоди книжку І. Раковського п. н. „За тверезість”, яка була коротким історичним оглядом протиалькогольно-го руху. По читальнях були організовані відповідні виклади, хоч у багатьох місцях влада їх заборонила. Видано було також збірку віршів п. н. „На новий шлях”, кален-дарці та іншу пропаґандову літературу, яка розійшлася тоді в кількості 100 тисяч примірників.

Товариство „Відродження” переживало тоді кризу. Опинившись в атмосфері вимог своїх вірителів про заплату боргів, воно примушене було звільнити службовців, а

навіть залишити домівку й приміститися в тісному закутку. Від 5 тисяч членів у 1935 р. залишається всього 614, а число осередків зменшилось до 140 (в тому був „Союз Гуртків Молоді”, Секція Студентів Абстинентів та деякі інші). В 1935 р. були видані вірші п. н. „З нами всі”, календарці, журнал „Відродження”. Тоді ж був уложений і виданий відродженецький гимн: „До Тебе йдемо”.

Проте, завдяки впертим зусиллям М. Волчука, знова прийшло до оздоровлення фінансової сторони ,,Відродження”, а на інтервенції перед владою пощастило добитися також зменшення інтензивности різного рода заборон. Відношення влади до Т-ва дещо покращується: припиняються конфіскати дру ків, Т-во дістає дозвіл на грошову збірку, що під кінець 1937 р. дає вже небувалу у відроджєнецьких обставинах суму готівки — 2 тисячі злотих. Це сталося внаслідок меморандумів, що були внесені на руки української парляментарної репрезентації, листів до преси, звернень до міжнародніх і польських діячів та товариств упродовж неповних 9-ти років праці „Відродження”.

В міру поправи фінансів пожвавився і видавничий рух. Вийшло дві основні праці : І. Прокопів „Аль коголь і народне господарство” та Ю. Каменецький: ,,На роздоріжжі” — разом 12 тис. примірників. Як читаємо у „Відродженні” з 1937 p., „808 тисяч примірників абстинент ської літератури викинено в край, а це значить, що обслужено нею що-дев’ятого українця. Коли узгляднити, що книжку читає більше, як одна особа, сміло можна прийняти, що наш наступ на душі й переконання ми повели пляново й доцільно. Як вислід: сума видатків на спожиття обох отрут зменшилася в тому часі з 400 мільйонів річно на 115 мільйонів. Правда, не всеціло цей спадок був заслугою ,,Відродження”, бо до цього спричинилися також самочинні від-рухи громадянства, як реакція проти політичного гнету, а подекуди й матеріяльна кріза. Все ж вперта, муравлина праця жменьки людей не пішла на марне”.

Так сказали старі відродженці П. Волчук та С. Парфанович, що упродовж 8 років були провідниками й ідеологами „Відродження”, уступаючи з своїх становищ у 1937 р.: П. Волчук був незмінним фінансовим референтом Т-ва, а С. Парфанович його головою і редактором журналу „Відродження”. У проводі Т-ва були ще: І. Раковський, Ю. Каменецький, І. Герасимович, М. Хомяк, І. Костюк, А. Антонович, І. Прокопів та декілька інших у Львові і в краю, що спорадично входили в число членів Головної Ради. Не можемо тут не згадати службовика Т-ва Я. Цюцюри, який увесь час ділив з Управою долю й недолю Т-ва.

 

Роки 1937-1939.

„Відродження” в 1937 р. дістало новий провід і нових людей для роботи, що перебрали на себе тягар нашої дальшої боротьби за тверезість. Ці нові люди влили в діяльність Т-ва нові думки й напрямні, які, разом із старими, вже виробленими довголітнім змагом, лягли в основу дальшої діяльности Т-ва.

Треба тут згадати дві події в житті Т-ва того часу, що позначилися великим піднесенням його престижу, а саме: свято на честь Митрополита Сембратовича — одного з перших наших діячів на полі народньої тверезости, та участь у Міжнародньому Протиалькогольному Конґресі у Варшаві.

Свято на честь Митрополита Сембратовича відбулося у Львові на площі Сокола-Батька при співучасті „соколів”, ремісничої молоді, питомців „малої семінарії” та членів інших товариств. Воно дуже піднесло авторитет ,,Відродження” та зробило йому широку популярність.

Щодо участи в Міжнародньому Протиалькогольному Конґресі, то це було для „Відродження” просто історичною подією. До того часу всякого рода протиалькогольні конгреси відбувалися далеко за кордоном і „Відродження”, що завжди боролося з фінансовими труднощами, не могло дозволити собі на коштовну в них участь. З варшавським Конгресом справа стояла інакше. Він, так би мовити, сам підійшов ближче до „Відродження”. На цей Конґрес були вислані делеґати, які впорядили у Варшаві при ньому виставу своїх експонатів та роздали 600 примірників брошури про український абстинентський рух у французькій мові, масу листівок та іншу літературу. Були в Конґресі пороблені зв’язки з чужинцями, які подивляли наш абстинентський рух та діяльність Т-ва „Відродження”. Був там виголошений також реферат про абстинентський рух єдиного недержавного учасника Конгресу — українців.

Упродовж 1937-1939 pp. провадилася далі діяльність „Відродження”, у проводі якого стояли вже: М. Ценко, Я. Чума, Я. Дзиндра, В. Глібовицький та інші.

Але Польща, що знову вернулася до терору, який не минув і „Відродження”, наближувалася великими кроками до неминучої катастрофи, яка наспіла нарешті в 1939 р. Разом із нею закінчило з вибухом війни 1939 р. свою славну, повну героїчної боротьби, історію також „Відродження”.

No Comments

Залишити відповідь